Читати книгу - "Дожити до весни"

Це озеро давно б уже мало померти. Як померли десятки таких озер у довколишніх лісах. На місцях, де колись поміж гущавиною синіли їхні плеса, тепер навіть боліт не знайти – суцільні зарості папороті, чорниць і лохини. А Сомик, як хронічно хвора людина, то, знемагаючи, опускається, припадає до землі й затихає, то знову, вперто хапаючись за підземні джерела та наземні води, оживає, підіймається, хлюпочеться і продовжує тиху, але затяту боротьбу за життя.

Улітку озеро стає зовсім мілким. Тоді крізь тонку прозору плівку води просвічується верхній шар попелясто-сірого сапропелю29, що сягає кількох метрів углиб. Осінні дощі зазвичай дають йому слабку надію на одужання, воно вбирає їх у себе, як цілющу лісову настоянку, огортається туманами й полегшено зітхає. Та справжню радість Сомикові приносить тільки весна. З приходом тепла воно збурунюється талими водами, розливається, затоплює порослий травою суходіл, засвічує поміж очеретинами жовті свічечки латаття і святкує своє чергове відродження. На весняний бенкет до озера злітається розмаїте водоплавне птаство: на водну гладь важкими торпедами падають крижні та чирки-тріскунки, неподалік суходолу поважно походжають цибаті білі чаплі та сірі журавлі, голосним кигиканням розганяють тишу над озером болотні чайки-книги.

Нинішня осінь якась геть не волинська. Дощів випало зовсім мало – ні води в озері, ні грибів у лісі. Та вони й не цікавлять старого Ра. Його стомлене тіло потребує іншої поживи. Приліг за безлистим кущем ліщини й зачаївся. Зранку сюди навідувалося сімейство диких вепрів, але він і не думав виходити зі своєї засідки – не ті вже сили, щоб змагатися з молодою самкою, яка голосно рохкала біля смугастого потомства, погрозливо поглядаючи навсібіч. Ближче до полудня прийшов лось. Зазвичай цей здоровило полюбляє попірнати у воді, але сьогодні він тільки ходив над озером і голосно сурмив: у сохатих розпочався гін, тож самець шукає не так воду, як самку. Враз через галявину промчала оленичка – навіть не наблизилася до води, тривожно повела чутливими вологими ніздрями в бік Ра та й дременула щодуху в хащі. Вовк провів її сумним поглядом і переліг на другий бік. Залишалося чекати хіба на якогось гризуна – вони як навіжені гасали між норами, кваплячись зробити останні осінні запаси: листопад уже добігав кінця, земля вночі вкривалася памороззю й дедалі більше вистигала.

Ра нещодавно повернувся в ці краї. Відчуваючи наближення свого часу, волів зустріти його там, де попрощався зі своєю вовчицею. Колись він був вожаком зграї, одчайдушним і сильним, як батько, й обережним і невловимим, як мати. Завжди біг попереду, й ніхто зі зграї не смів його випередити. Ніхто, крім його подруги. Вона була неймовірно гарною – виділялася серед інших світло-сірою шерстю й особливою граційністю. Любила забігати наперед і пустотливо підскакувати перед його очима, знала, що їй, єдиній у зграї, це дозволено і що він милується нею.

Вони вже підбігали до лігва, коли з-за кущів випірнули троє чоловіків з рушницями в руках. Куля, призначена йому, вбила її – молода самка випередила вожака і прийняла постріл на себе. Зграя розсипалася, а вона так і зосталася лежати на місці. Мисливці не забирали здобич – знали, що він повернеться до неї, і чекали. Ра прийшов уночі, підкрався так тихо, що жодна травинка не ворухнулася. Він відтягнув свою вовчицю до лігва, яке стало її могилою. Повернувся до місця вбивства, щоб помститися, та мисливці вже самі йшли йому назустріч – по сліду від мертвого тіла подруги на лісовому гумусі. Три постріли пролунали водночас, але жоден не зачепив Ра. Чоловіки страшенно нервували. Вони не могли втямити, куди поділося тіло вовчиці й відчували моторошний, містичний страх перед вожаком. Заповзялися вистежити й застрелити його. Повторювали облаву за день, за два, за тиждень. Він перебрався на іншу територію. А тепер повернувся. Вже нічого було боятися – його життя добігало кінця, та й убивці його коханої давно не з’являлися в цьому лісі.

І раптом Ра напружився. Ноги й очі вже не раз підводили його, але нюх – ніколи. Він упізнав цей запах жіночого тіла. Аж тихо вискнув – не по-вовчому, а по-собачому, як це іноді робила колись його мати. Жінка повільно йшла до озера, пробуджуючи в його пам’яті спогад про маленьку дівчинку. Ту саму, яка жила колись у хаті на узліссі. Тієї хати давно вже немає. Ра кілька разів навідувався на згарище, нишпорив у порожній клуні, що потім також кудись зникла, жодної дерев’яної дощечки від неї не залишилося. Усе подвір’я поросло травою та дрібненькими різнокольоровими стокротками. Колись там усе було інакшим.

Зима перед народженням Ра видалася дуже суворою і затяжною – наближався березень, а сніговий наст іще сягав обледенілих крон та й мороз аж тріщав. Мерзлі пташки падали з дерев і ставали чи не єдиною поживою для звірини. Та цього було мало для голодних вовків. До весни зграя зменшилася наполовину, а коли загинув вожак, батько Ра, то й зовсім розпалася. Мати Ра, найобережніша та наймудріша з усіх вовчиць зграї, могла б замінити його, але їй був час народжувати. Раптове тепло хутко зруйнувало снігові кучугури, з неймовірною силою взялося трощити лід на озерах і річках. Повінь затопила ліс, і він стояв по коліна у воді. Молода вовчиця вирішила зробити лігво подалі від нього. Первісна пам’ять нерідко приводить вагітних вовчиць до місць їхньої появи на світ. Матір’ю овдовілої подруги вожака була вівчарка, що народила її неподалік хутора. Тож і молода вдова облаштувала лігво в копиці соломи, накритої дерев’яним дашком.

Вона не мала зла на людей, яких її мати колись покинула заради того, хто розбудив у ній дикий інстинкт любові й повів за собою до лісу. Але їй