Читати книгу - "Гуляйгора"

— Він… він… — Дівчинка боязко стенала плечима, сльози стікали по обличчю, по губах.

— Я не люблю двічі повторювати. Іди геть! — потяг за сорочку Павла Тодь. Але в ту ж мить зойкнув. Павло вдарив Тодя під здухи.

— Він тебе образив? — знову запитав Павло і нахилився до дівчинки.

— Він хотів мене… поцілувати. Боляче брав за руки. Я злякалася…

Тодь крутнувся, як в'юн, показав дівчині кулак.

— Я тебе провчу, як брехати!

Хто перший пустив у хід кулаки — важко сказати. Мабуть, обоє: ні про що не думали, тільки б провчити один одного. Павло, менший на зріст, нападав сміливо, його влучні удари сипалися на товстуна один за одним. Але й Тодь захищався активно. Він обхопив супротивника, притис його до себе і не випускав, не давав волі його рукам. Обоє топталися на місці, важко дихали. Та ось Павло вивернувся з обіймів, а тоді відступив трохи й з розгону вдарив дачника головою. Пройшла хвилина-друга, і до куреня збіглися Тодеві дружки, вони силою розбороняли їх. Появилися й дівчата. Двоє відразу пішли в намет, звідти чути було й досі схлипування, третя намагалася з'ясувати, що трапилося, з якої причини бійка. Але засапаний товстун мовчав, тупо дивився собі під ноги. Павло чекав, йому здавалося, що ось зараз із куреня вийде та дівчина і сама про все розповість. Але цього не сталося. В курені чувся тільки шепіт, умовляння.

— Де ти тут узявся? Що тобі треба? — запитав строго один із дачників, поки що не випускаючи руку Павла.

— Я заступився за дівчину.

— Їй щось загрожувало? — запитав.

Павло мовчав: захоче — сама скаже.

Але з куреня так ніхто і не вийшов. Ні та скривджена дівчина, ні її подруги.

Тодь побрів берегом у верболіз. Павло теж спустився до самої води, вмився. Зняв сорочку, черевики, штани і в самих трусах пішов убрід через річку, несучи над головою речі.

Минули роки. Нині він мовби знову побачив дачника Тодя. Навряд, щоб Леся знала його тоді й чула про їхню бійку. Поїхали дачники, і все те забулося, а Павлові згадалося, бо Тодь і сьогоднішній попутник Лесин однаково бридкі йому. Хто з ними знається, той заслуговує зневаги. Павло сьогодні відчув себе ображеним, ошуканим, але не шкодував, що побачив усе своїми очима. Замість урока на курсах, який відмінили, інший урок, не менш важливий, дало йому життя.

Вагон чистенький, з новенькими фіранками, зі скатертиною на столику, ще й табличка висить: «Курити заборонено!» Над дверима напис: «Обслуговує комсомольська бригада». Лавиці не нові, зате пофарбовані.

«Культурно обслуговують», — подумав Павло. У такому чистенькому вагоні ще не сидів. Ось і провідниця зайшла — в береті. В руках — газети, журнали.

— Громадяни пасажири, купуйте літературу й газету «Гудок». У номері вміщено розклад поїздів на осінньо-зимовий період.

Павло взяв «Гудок», хоч знав розклад приміських поїздів цієї лінії. Нові порядки пробивали собі дорогу. Тепло у вагоні, можна розстебнутися, зняти шапку. На провідниці акуратно пошитий френч із кишенями, темні петлички. Вона йому нагадує залізничниць, що обслуговували московський пасажирський поїзд. Цей, робочий, коштував йому небагато, двадцять копійок в один кінець, а як брати сезонний, то ще дешевше. Радує Павла все це.

Перша зупинка — Верещаківка. Це, власне, ще міська околиця. Дивлячись куди, то можна звідси їхати і трамваєм.

Будиночки здебільшого невеликі, між залізничною колією і людським житлом відстань зовсім мала. Сніг на дахах сірий, паровози по-чорному дихають на них, вдень і вночі летить перегар кам'яного вугілля, гарячим димом обволікує дерева з темним гіллям, в нього міцно в'їлася сажа, ніякими віниками її не обметеш, ніякими дощами не змиєш.

Чомусь у Павла сьогодні особливий настрій, усе минуле здавалося йому безхмарним, доброзичливим і щедрим до нього.

Не хотілося розставатися з Гуляйгорою, а мусив. Так уже вирішив остаточно. Чим далі від Гуляйгори, переконував себе, тим швидше забудуться прикрощі, яких зазнав останнім часом.

На станції Основа зайшли нові пасажири. Сіли з ним поруч.

Темпераментний сусід ненароком кілька разів зачепив його ліктем.

Кожного разу, опинившись у Гуляйгорі, відчував себе винним перед матір'ю, що не так часто тут буває, як обіцяв. Переступивши поріг рідної хати, не спішив, як було колись, спитати, чи наварили для нього борщику пісного, з квасолею, і про гарбузову кашу з молоком не нагадував, ніби соромився, що мусять годувати його, а від нього мало що мають. Скромну свою заробітну плату витрачав поки що на себе. Придбав дещо з одягу, купив нові черевики, платив, хоч і невелику суму, за гуртожиток. Чимало грошей пішло на підручники. Давно зрозумів, що самими лекціями та конспектами не обійдешся. У школі вчителі пояснювали по кілька разів одне й те ж. Якісь правила можна було й зазубрити, відповідати і по писаному. На курсах же до них підхід, як до майбутніх студентів. Тут їм підказували, де й що можна прочитати на відповідну тему, більше звернути уваги, не задовольнятися самими конспектами, а вивчати першоджерела, рекомендовані підручники. Там на все є відповіді. Тільки твоє бажання, твоя наполегливість — і відкриються перед тобою не лише ази, а й глибини знань. І справді, з кожним днем, з кожною співбесідою відчував себе певніше, лекції педагогів і прочитане в книзі ставало зрозумілішим. Шукав і знаходив відповіді на питання, які спершу здавалися недоступними його розуму. Часом задачі з математики мав розв'язувати не в класі, а в домашніх умовах, у гуртожитку чи у власній хаті, а під рукою — ні допоміжної літератури, ні досвідченішого товариша, з ким можна