Читати книгу - "Богиня і Консультант"

очах, він ледве не впустив меча на землю. Непідготовлена людина мала б тільки від цього прояву злої Сили втратити здатність захищатися.

Але на Майстра ця зброя Пожирача зовнішньо ніяк не подіяла. Він зайняв позицію за каменем, уважно стежачи за переміщенням «мішка». Почвара спробувала обповзти камінь. Тоді Майстер застрибнув на камінь і ударив «мішок» сокирою зверху униз. Так лісоруби розрубують колоди. «Мішок» під цим страшним ударом зім’явся, з-під леза сокири виступила світло-зелена піна. Але пружна броня страшидла витримала. Розлючений Пожирач блискавично викинув довгі мацаки, намагаючись вхопити Майстра за ноги. Фанерон зробив різкий фехтувальний випад, меч бритвою пролетів уздовж брили. Двійко перерубаних мацаків сповзли камінним боком на траву. З них теж полилася зеленкувата жижа. «Мішок» спритно перекотився в бік Паладина і кинув на нього цілий жмуток мацаків. Знову блиснув сірий метал сокири. Ще один, глибший розріз перекреслив тіло Пожирача.

Мацаки таки дісталися обличчя і рук Фанерона, які від їхнього доторку відразу вкрилися опіками. Долаючи паралізуючий біль, лицар ще двічі махнув мечем, відсікаючи отруйні відростки. Тим часом Майстер зістрибнув з каменя і спромігся на удар такої сили, що панцир почвари тріснув і зелена кров бризнула фонтаном. «Мішок» забився у конвульсіях.

– Смерть тобі, Війже! – крикнув Майстер, додавши до цього вироку той таємний орденський заклик, який тисячі років до того дня переможно лунав над тілами вбитих жерців Амона, який прошепотіла Юдит над тілом Олоферна і котрий, як подейкують, почув перед смертю король Філіп Проклятий.

Пожирач сіпнувся, стікаючи зеленим соком свого життя, його «мішок» нагло здувся і став подібним до товстого пульсуючого коржа. Але Майстер не припинив бити сокирою в тіло монстра. Обрубки мацаків за кілька хвилин припинили сіпатися. «Корж» розсікли нові рани, з-під нього почала розтікатися зелена калюжа. Різкий неприємний запах розійшовся чуй-лісом.

– Брате Архіваріусе, допоможіть Паладинові, – наказав Майстер Янгелеві.

Уражені ділянки обличчя і рук Паладина на очах почорніли – немов обвуглилися. Ягель, заточуючись, підійшов до лицаря, дорогою виймаючи із потайних кишень кереї металеві коробки з лікувальними мазями і корпією. Прибитий болем, Фанерон тим часом важко осів на землю. Його трусило, немов у лихоманці. Коли Архіваріус почав накладати на опіки свої помічні мастила, лицар раптом заплющив очі і втратив свідомість. Майстер підійшов, оглянув його рани і сказав:

– Справа гірша, аніж я сподівався. Це якась незвичайна отрута, яка діє і як трунок, і як кислота. Вона вже просоталась до гуморів його тіла. Він помирає. Нам треба борзо дістатися до місця Сили, щоби встигнути зупинити його душу на дорозі до Моста і Сяйва. Напевно, це місце десь отам, – Майстер показав у глиб острівця.

Вони удвох підхопили безтямного Фанерона і понесли у напрямі, вказаному Майстром. Війґове лігво розташувалося між поставленими колом брилами, у яких Архіваріус відразу впізнав камені древнього поганського капища. Місце Сили було загиджене залишками трапез монстра та його випорожненнями. Але вибирати і бридитися наразі не доводилося. Фанерона брати по Ордену поклали просто на розтрощені людські й тваринячі кістяки. Майстер почав читати мантру виклику Сили, а брат Янгель лише змучено роздивлявся навколо. Йому раптом подумалося, що у Пожирача могли бути виплодки, і він страшенно тим забентежився.

Але від Війґових виплодків Бог їх милував. Майстер закликав Силу і чекав. Час у лиховісному лігві наче уповільнився, припинений багатьма вимірами незримих енергій. Спочатку здавалося, що Паладин, зачеплений хвилею дикої Сили, вертається з потойбіччя. Він ворухнувся, стиснув правицю в кулак. Але вже за хвилину тіло лицаря знов завмерло і розпружилося.

– Не на часі смерть твоя, світлий брате, – промовив Майстер. – Не на часі…

А брат Янгель згадав один із найдавніших і найповажніших титулів Майстра Зброї – Kadosh Cadaverifero. Що означає, окрім іншого, «Священний Смертоносець».

10
[Гайчарів байрак, лівий берег ріки Самари, нарозвидні 29 червня 1673 року]

Джура розбудив Реву тихим доторком. Козак рвучко підвівся, очима питаючи в Харка: «Що сталося?»

– Вовки! – повідомив той.

Місце їхньої ночівлі було посеред поля. Навіть багаття козаки не розпалювали, аби не виявити своєї стоянки. Рева відразу оцінив небезпеку і намацав біля ліжника заряджений мушкетон. У темряві він не побачив звірів, але Джура показав розчепірені пальці двох рук. Це означало, що звірів більше десятка.

– Я зможу їх відігнати, – раптом почувся голос Двійї.

– Це вовки, – сказав Рева, вкладаючи у два слова весь свій досвід багатьох полювань на степових хижаків, сильних, розумних і безжальних.

– Маю товчену кістку шамарай-звіра, – сказала Двійя таким тоном, яким полководець повідомляє про наявність у своєму арсеналі сотні важких гармат.

– Що за кістка? – запитав Джура.

– Займаємо оборону, – наказав Рева. Дитячі іграшки його тепер не цікавили.

– Дядьку Петре, дайте мені вашу люльку, – попросила мала планетниця.

– Лежи тихо! – гримнув на неї Рева.

– Бери мою, – Харко видобув з гамана коштовне приладдя, окантоване сріблом і сканню.

Поки Рева з мушкетоном і шаблею йшов до переляканих коней, Двійя насипала до люльки тютюну,