Читати книгу - "Спалені мрії"

class="book">Вони обнялися і плакали удвох. Інших чоловіків жінки, звичайно, впізнали, кого по голосу, кого по очах, кого по усмішці. Один був із Ківшарівки, другий – із Данилівки, а третій – із центру.

– Не своїх, значить, бігли зустрічати, але все одно раді, – зізналася Мар’яна.

Чоловіків про все розпитували, а ті з задоволенням відповідали. Розказували, як були в Німеччині, як довелося німців добивати вже після перемоги. Як одного дня всіх загнали у вагони і повезли, але радість була марною, бо не додому, а на японську. Та цього разу все ж пощастило, бо не доїхавши до Уралу, їх завернули і сказали, що війна там і без них скінчилася.

– Вам точно, хлопці, пощастило, ви першими в село повертаєтесь, – у Марії також блищали на очах сльози.

– А ми все літечко виглядали на дорогу, – терла очі Христина, припадаючи й далі до свого Михайла.

Жінки дивилися на них, а в самих аж серце щеміло. Навіть Мар’яна не могла прогнати страшну заздрість, яка кігтями шкребла її душу. А чоловіки все сміялися із цієї парочки: «Ну, що, Христино, тепер не будеш за цигарки лаяти? Раз так припадаєш, то пахне, значить?»

– Пахне, хлопці, мій Михайло, ой, як пахне! А лаяти і насправді ніколи не буду, присягаюся!

– Так, Мишку, запам’ятай обіцянку, коли забуде, ми одразу нагадаємо, – жартували, а самі все на село поглядали.

– Вона й так його не лаятиме, бо вдів півсела. Навіть поганенький мужичок серед нас півнем бігати буде, – наважилася Марія про те, що в інших вже давно крутилося в думках. Вона сказала ніби жартуючи, але її жарт жінкам не дуже сподобався.

– Хочеш сказати, що тепер мені треба танцювати перед своїм Мишком, щоб він до тебе не пішов? – тут і пригадався Христинин жіночий характер.

– А ти й танцюй, і не соромся йому догодити. Чи ти ще не зрозуміла, яке щастя ведеш під руку, – Мар’яна була зовсім не на її боці. – Подумати тільки! Чоловік усю війну під кулями пройшов, тільки цим уже заробив і на ласку твою, і на добре слово до кінця життя, – уявляла, як би вона шанувала свого Федора, якби і він повернувся додому.

– Мар’яно, – посміхнувся Данило, – ти щоб і нашим жінкам ці слова повторила, бо через рік, а то й раніше уже все забудеться.

– Та досить вам. – Іван тер очі. – Не тільки мені, а й Михайлу дорогу не видно стало, – під його мокрою рукою то з’являлась, то знову ховалась дивна усмішка. Жінки ще бачитимуть такі на чоловічих обличчях, коли вони тільки-но повертатимуться додому. – Господи! Навіть не віриться, що на своїх ногах… – вирвалося з Іванових вуст, але він так і не зміг доказати. Його чорна порепана рука почала ще частіше ковзати по обличчю, і він відстав, аби ніхто до нього не придивлявся.

– Йти ще далеченько, то, може, Юхима підождемо, він обіцяв за нами підводою приїхати, – запропонувала Мар’яна, жаліючи не так себе, як солдатів.

– Нікого чекати не станемо, пішки до Німеччини дійшли, а тут якихось три версти до хати лишилося. – Іван уже оговтався від тієї душевної бурі, яка пролилася так рясно через очі. Тепер пильно дивився на ще зелений край села і очам своїм не вірив.

– Невже ж таки пішки, а машини, а техніка? – Марія не могла того навіть уявити.

– Пішки, дівчата, у чоботях, через усю Україну, Бессарабію і Європу, а до того ще й по Росії та Білорусії не тільки находилися, а й набігалися. У болотах ховалися, всякого бувало, коли відступали. Та якби тільки пройти довелося! Бої були такі запеклі, що розказав би, але слів таких не знайду… – басив Іван, весь час поглядаючи на рідне село.

Так за розмовами і дійшли. Чоловіки про війну розказували мало і неохоче, а жінки торохтіли про все – і як німці стояли, і як партизани воювали, і хто від хвороби помер, і хто похоронки отримав.

– Скажіть, хлопці, тільки по правді: чекати мені Федора, коли безвісти пропав, чи ні? – Мар’яна хотіла з’ясувати своє.

– Як не прийде восени, – відповідати взявся Данило, – то вже й чекати не потрібно, вважай, що то і є похоронка. То тільки кажуть, що всіх побитих знайшли і поховали, але то неправда. Самі бачили купи м’яса, замість солдатів, а тисячами у Дніпрі тонули, то які там похоронки. У сорок першому, то й узагалі… – аж затнувся Данило. – На обороні Києва сили були не рівні, але відступати ніхто не дозволив. Декілька разів зверталися наші до головнокомандувача з таким проханням, але відповіді так і не отримали, навіть коли майже всіх перебили. Затримали наступ на Москву на якихось два тижні, але якою тільки ціною! Один на одному лежали – скільки око бачить, – знав, що не можна про таке говорити, але продовжував. – Пощастило лише пораненим, яких встигли в госпіталь доправити. Усі інші там і залишилися. Кого визначили за документами чи хтось підтвердив – тим похоронки направили, всі інші й будуть безвісти зниклі.

– Годі тобі, Даниле, папери ж підписували, – спиняв товариша Іван, хоча й самому дуже хотілося виговоритися – як їх необстріляних кинули на ворога з голими руками… – Чого язиками молоти? Усе одно нікого не вернеш, а хто того не пережив і не бачив, той ніколи не зрозуміє і не повірить, – аж розсердився на Данила.

– Нехай! – кричали жінки. – Хто ж тоді нам розкаже, як не ви? –