Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

дроти ховалися у мережаному листвяному плетиві винограду.

Сам будинок теж світився потрощеним нутром. Згвалтований та змордований у німоті передсмертного жаху, не з власної волі розчахнувши усі свої вікна та двері. Світився якимось потойбічним яскравим світлом, мов інопланетний корабель старої конструкції, який буквально на мить покинули необізнані з земними правилами інопланетяни. Що ж за кошмар чекатиме на них, коли вони, повернувшись, побачать, що їхній корабель зруйновано дикунами, які населяють ці землі. Що відчують вони, угледівши цю руїну, як затріпочуть їхні тіла, збагнувши те, що відтепер навічно приречені жити серед цих варварів?

Мов та сомнамбула, дивлячись на «зґвалтований» будинок, підійшов Аркадій до столу, налив повну склянку вина та перехилив духом.

— У вас немає цигарки?

З будинку вийшла Світлана. Здається, очі в неї були заплакані...

— А он на столі лежить... «Мальборо лайте» будете? — Аркадій потягнувся рукою і подав Світлані пачку, — а от і запальничка... Давайте я разом з вами закурю...

— То ходімо на гору, на балкончик... Льоша, Льоша, — гукнула вона кудись у темряву, — прибери на столі, поміняй тарілки та стакани...

Прихопивши із собою пляшку червоного вина, стаканчики та цигарки, вони піднялися на другий поверх і всілися на тому самому балкончику, де дванадцять років тому Аркадія накрила мріть абсолютно щастя. Лампочки тут не вкручували, а тому дитяча кімната, на стінах якої було намальовано інопланетний корабель «Мир» та постаті двох космонавтів «Жори» та «Сені», слава богу лишалася незайманою. Сиділи на невисокій лаві, притулившись спинами до ще теплої дерев'яної стіни.

— Що сталося? — запитав у Світлани, коли побачив, як у місячному світлі тремтить її рука із цигаркою, а щокою котиться сльоза.

— Та нічого... минеться...

Посиділи деякий час в тиші.

— От скажіть мені, Аркадію, ви коли-небудь зраджували своїй дружині?

Сказати чесно, то пару разів на гастролях було... Один раз з Оксаною з реквізиторського цеху, а другий раз з молодою актрисою-студійкою у гримерці, коли репетирували уривок з «Двох зайців». Але момент вимагав іншої відповіді:

— Ні, ніколи, — збрехав Аркадій. — А чому ви питаєте?

— А от подивіться...— і вона дала йому пейджер, на екрані якого світилися рядки:

«Котік, ти там особенно не задерживайся, патаму что твоя кошечка уже скучает. Ти ж прієдєш ко мне сегодня?»

— Це пейджер чоловіка. Він завжди тягає його із собою і не показуй мені. А оце забув на столі... Я знаю, я вже півроку здогадувалася, що у нього хтось є, і я, навіть знаю, хто це. Ця сучка, з якою ми познайомилися в Тайланді на Новий рік. Вона була там з бой-френдом... Але знаємо ми тих бой-френдів... Курва курвою... — вона спробувала затягтись цигарчаним димом, але натомість вибухнула плачем. — Я знаю, чого він мене хоче покинути, бо я не можу мати від нього дітей... Вагітнію, але на третьому-четвертому місяці стаються викидні...

Плечі її затрусилися, і вона, прикривши обличчя руками, тихо заскавуліла. Запалена цигарка впала на дерев'яну підлогу, і Аркадій, завбачливо загасивши її ногою, викинув свій недопалок у город.

— Ну-ну, заспокойся, — торкнувся долонею її гарячої щоки і вуха, — заспокойся, моя маленька...

Про пейджер Льова згадав лише на пляжі, коли вони з «татарином», «смотрящім» і Саней Катіним таки вирішили трохи скупатися. Ретельно обмацавши усі численні кишені камуфляжних шортів, Льова зрозумів, що, можливо, припустився фатальної помилки.

— Я зараз по рушницю і ліхтар збігаю! — кинув до друзів, що вже з гелготом і криками посунули у море.

Місяць світив так, що усе було видно як на долоні, а тому комусь з гостей трапилась думка, що камбала, чутки про яку ходили узбережжям, знову може підійти до берега. Спершу цю думку забракували через те, що ніхто не хотів лізти у воду, але тепер, коли хлопці на це наважились, то рушниця із ліхтариком справді могла стати у нагоді.

Швидко чкурнувши пляжем, як був босоніж та у плавках, Льова пробіг повз мангал із шашликами біля яких чаклував Микола Степанович.

— А де Льошка?

— Прибирає на столі.

Льошка вже прибрався, розклав на скатертині нові комплекти тарілок та стаканчиків, а тепер крутився біля столу, «укомплектовуючи» залишки наїдків так, щоб вивільнити місце під шашлики.

— Пейджера мого не бачив? — коротко запитав його Льова, розкидаючи убік охайно поставлені тарілки біля місця, де він сидів.

— Не було...

— От чорт...

Ніби роздумуючи, що робити далі, він ухопив з лави підводну рушницю і заходився накачувати її повітрям. Заклавши у дуло гарпун, запитав:

— А де Света?

— Не знаю... Оце хвилин п'ятнадцять тому курила із вашим сусідом на балкончику. Може, й досі там сидять...

Захопивши