Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

хто прорвався навздогін першому ескадрону. Козаки втратили десятків зо два вбитими і поки ще не ясно скільки пораненими. За звичай припадає три на одного.

Хлопці залишились з пораненими. Рудинський гарцював полем, збиваючи сотні назад у лаву. Подивлявся на південь, куди втекли рештки «заградотрядів». Звідти ніхто більше не повернувся.

Ескадрон червоноармійських кавалеристів атакувати козаків не наважився. Розпорошені два ескадрони й залишки самооборонців теж десь поділись. Сьогодні їм пощастило: мабуть, вже п’ють чай десь у комісарів.

Тепер чекай гостей з ревізією…

* * *

… Звенигородку захопили й утримували кілька днів, відбивали атаки червоних. Після взяття міста Цвітковський майстерно вивів частину піших загонів в ліси над дорогами: з півночі в Хлипнівський, зі сходу — в Діброву, з півдня — в Потаський, з заходу — в Губський, де організували засідки з кулеметами. Били червоних на марші. Втрати у більшовиків були колосальні.

«Рєвкоми» перепудились і ввели в повіті військовий стан та комендантську годину. Всіх, кого підозрювано в агітації проти совєцької влади, могли розстріляти. Всіх взагалі підозрюваних, тих, хто співчував повстанцям, мав серед них родичів чи просто неблагонадійних, негайно відправляли до тюрем, передавали під суд «рєволюціонного трібунала».

Ця сама військова майстерність Цвітковського зробила йому славу в повіті. Був десь однолітком Тютюнника — в дев’ятсот сімнадцятому мав двадцять вісім. Хоробрістю на німецькій війні заслужив звання штабс-капітана. Доброго здоров’я, різкий і активний в поводженні. Й при тому — напрочуд обережний. Про нього мало хто знав — й по імені його не звали ніколи. Навіть прізвища його достеменно не знали: казали то «Цвітковський», то «Квітковський», то «Цвєтковський» — а він і не поправляв ніколи.

До Звенигородки приїхав улітку сімнадцятого з Волинського полку, мабуть, після першої хвилі українізації. Тютюнника знав ще по Центральній раді. Максим кілька разів пересікався з Цвітковським у справах, і той завжди цікавив знанням людської вдачі, таємничістю й — умінням підіймати десятитисячні збройні загони!

Отаман добре показав себе в боях з німцями. В Лисянці разом з отаманом Тузом загнав у польський костел всі загони підкріплення — разом з німецькими гарнізонами. Потім привів кілька тисяч повстанців й з Левком Шевченком брав штурмом Звенигородку.

— У Цвітковського є проблеми з євреями, — казав про отамана Тютюнник. — Він громив Боярську єврейську самооборону, Корсунську самооборону, оборону в Стеблеві. Казав: «Вони жертвують гроші „красній“ армії! Вони всім жертвують: і „красним“, і „білим“, і махновцям! За ту поміч кожне наступне військо й б’є їх…». Пожаліла кішка мишку. Але ж погроми для нашої землі — не є добре. За погроми навіть Махно розстрілює без розбору!

— …Дивись, брате, — застерігав Юрко, — Цвітковський це тобі не Семен! Може колись втнути штуку. Він вже в Умані раз служив у червоних, правда, недовго. Підняв повстання й зірвав совєтам мобілізацію… І все ж — будь з ним обережний!

Розділ 25
Хроніки кам’яних лабіринтів. Чемпіон

«Усе в світі відбувається не випадково. Багатство, кохання, нещастя, хвороби — кожний стан, кожне дійство має свої закони. І дійти його можна, тільки слідуючи законам. Якщо Ви спіткнулись на сходах, то зробили це не так „просто“, а порушили „закон спотикання на сходах“. Тобто звершили цілу ланку дій, які неминуче призведуть до цього малоприємного факту: перебрали лишку учора, погано зашнурували кросівки, не дивились під ноги, не вкрутили лампочку в коридорі. Й таке інше… Й тільки той, хто має неабияку жадобу до пізнання Світу, зможе ці закони корегувати. Не зразу, а коли відкриє для себе Душу Світу…»

Учитель Орест Хоші

На першому ж занятті з фізкультури у величезному університетському спортзалі здоровенна баба-завкафедрою «строїла» групу. Роман споглядав усе те з глядацької зали, прикусивши зубами вишневу галузку з парку і бовтаючи ногами. У вікно світило ще тепле вересневе сонце.

— Ти, «Пума», — кричала бабера на сина мера з Балти Валєрку в спортивному костюмі фірми «Пума». — В строй!!! Больниє, хромиє, дєгєнєрати! Я із вас сдєлаю суперменов!

Рому тут не сподобалось. Його завжди нудило з виду довгих шеренг, вишикованих у чотирикутник. Сто двадцять студентів стали по команді «Струнко!», Ром сплюнув галузку — і пішов до секції боксу.

Бокс Ром полюбив ще з дитинства — чи не з оповідань Лондона та Хемінгуея. Та в Звенигородці не було боксерської секції, не було тренера (ще один недолік малого міста), бо інакше вибір Роман зробив би ще в дитинстві. Замість того довелося бігати навкруг стадіону, добігався майже до кандидата в майстри спорту. Добре, що техніці бою трохи вчив ще Олекса Антонович.

В молодшу групу збірної Ром записався до відомого на всю Одесу Євгеніча. Коли Ром з трепетом у душі відчинив двері до темного вдень боксерського залу — з натягнутими в кутку канатами рингу — то побачив у залі чоловіка зі старанно зачесаним світлим волоссячком.

— Хто там? — спитав чоловік, зблиснувши в напівтемряві золотими зубами. Засвітив до Романа з кутка привітною посмішечкою. Спочатку Ром навіть не повірив, що бачить перед собою тренера з боксу.

Цей маленький зграбний чоловічок насправді був таким собі Доном Кінгом в одеському студентському боксі.

На відміну від романтичних уявлень з книжок бокс виявився жорстким видом спорту. Перші місяці тренувань Ром змушував себе йти до залу, зціпивши зуби, бо вже знав, що його, новачка, зараз будуть бити в скроні, «по пєчєні», під серце, жорсткою дев'ятиунцевою перчаткою, від якої голова відлітає незгірш від вуличного кулака. Та грала, видно, козацька кров у жилах — жаждав відомстити збитошникам, не хтів здаватись одразу.

Після перших тренувань його чомусь пригледів собі «старшак» Славік — хлоп із «бригади» Стоянова. Пізніше його застрелили десь на «сходці» з бандитами. Кандидат у майстри спорту, він брав Рома в спаринг