Читати книгу - "Син Сонця — Фаетон"

Матерія. Пам'ять усього живого. Нічого у тій пам'яті не вмирає. Бо вона — це сама Вічність…

Тепер він уже не Акачі — він Шако. Радник Безсмертного. Батько білкастого Чаміно.

Летімо, синку! Бо не часто бувають протистояння Юпітера. Незабаром Юпітер сховається від наших очей на багато обертів.

Коли б ти знав, Чаміно, до якого експерименту готується твій батько! Він почав готуватися ще тоді, коли тебе не було на світі. А нині час наспів. Завтра Юпітер і Фаетон зійдуться так близько, як це буває лише раз на кілька десятків фаетонських обертів. Отож, політаймо разом — ти любиш літати з батьком. Бозна-як закінчиться дослід…

Усе перевірено. Апарати діють бездоганно. Та завжди у дослідника є «але», що може призвести до поразки. І тоді батько твій більше не прокинеться.

Ти ще малий, Чаміно. Розум твій іще нездатний зрозуміти законів Субстанції. Але батько подбає про те, щоб його знання стали твоїми знаннями. Ечука збереже для тебе нитку. Вона тобі все розкаже. Розкаже навіть у тому разі, якщо станеться непоправне «але»…

… Шако-Микола прощається з Чаміно і летить до Палацу Безсмертного.

Скупий ранок не потьмарив неспокійного Юпітера, що думає важкими хмарами, титанічними ударами блискавиць та холодними аміачними зливами. І хоч на диску Юпітера видно лише невиразні переміщення, — чи, може, тільки здається, що їх видно, — але загадковий титан постає таким, яким він був учора, коли Микола бачив його поверхню в окулярі ультра-телескопа. А коли зображення впало на великий стереоекран — Миколі здалося, що він оглядає Юпітер з поверхні Ганімеда чи Калісто, які, кружляючи навколо свого титанічного батька, добре знають усі його таємниці.

Щось мусила домальовувати уява. Ґрунт для неї був не фантастичний, а цілком реальний: у шумовинні хмар плив над планетою Червоний Острів — найбільша з усіх загадок Юпітера. Хмари скупчувались у кільця, що оперізували планету паралельно до екватора. І коли добре придивитися, то в темних отворах поміж хмарами можна помітити спалахи, — чи то удари потужних блискавиць, чи, може, якісь засоби освітлення, створені розумними істотами. Шако уявляв їх людьми…

А, власне, що таке людина з позицій Субстанції?..

Світло, що мислить себе. Тільки Світло і Слово — і нічого більше! У внутрішньому колі планет — це є істота, створена фотоспособом. Дивно? Що ж тут може дивувати? Людина — це справді породження фотоефекту. І якщо фотоефект ми вважаємо ілюзією, — тоді й самі ми тільки ілюзія…

Людину творить Сонце із променевих тканин у діяльності фотосинтезу. А фотосинтез — наслідок фотоефекту…

Уявімо, що ми — творіння фотосинтезу — почали бачити світ не у вимірі видимого світла, а у вимірі гамма-променів. Чи існуємо ми одне для одного? Адже ж гамма-промені не відбиваються нашим організмом — вони пронизують його наскрізь. Або раптом ми здобуваємо здатність бачити у спектрі радіохвиль. Чи буде світ для нас тим самим, яким його бачать люди у вимірі видимого світла? О, ні! Це буде зовсім інший світ…

Або, скажімо, наше єство виліплене із нейтрино. Що тоді? Тоді ми змогли б проходити наскрізь ядра зірок…

Отже, про наявність живих істот не можна судити по тому, що бачить наше око і відчувають кінчики пальців.

І так само не можна вимагати, щоб мешканці Юпітера бачили світ у нашому вимірі. А для нас вони можуть здаватися просто хмарами, та й годі. Або, скажімо, променевими згущеннями у глибинах Червоного Острова…

Все, що мислить, якось себе мислить. Сонячне світло в самих нас відчуває і мислить себе людиною, бо таку програму відчувань задає йому корпускула Всесвіту — наше світило. А Сонцю задає цю програму Галактика…

Яку ж програму відчувань своїм атомам задає Червоний Острів? Може, й справді там аміачні хмари відчувають себе людьми? І тоді ми скажемо: на Юпітері життя немає. Це, мовляв, мертва планета…

* * *

… Безсмертний сидів у сферичній залі, склепіння якої відтворювало нічне небо. То була гра світла і темряви, але Микола вже добре знав, що поза цією грою у світі взагалі нічого немає.

Єдиний справді здавався богом, навколо якого обертаються цілі галактики. Мабуть, треба дуже вірити у власну винятковість, щоб тобі не набридло гратися в оцю всесвітню велич. Невже Єдиний гадає, що небо — мертве, що розум пульсує тільки в ньому, а поза ним — поза Єдиним — вирують лише сліпі стихії, позбавлені живого відчування? Тоді йому можна поспівчувати, бо мабуть, дуже тяжко тримати Всесвіт на власних плечах…

Але ж ні: Шако-Микола знав, що Єдиний здатний не лише до самообожнення. Його штучне тіло мало чим відрізнялось од тіла природного — то був бездоганний білковий робот, який живив клітини колись геніального мозку. За тисячі обертів мозок Ташуки збагатився великими знаннями. Ташука вважав себе надлюдиною через те, що хвилі людських поколінь котилися повз нього, зникаючи десь у небутті, а він жив, карав і милував, і кожен його погляд був нагородою чи вироком для смертних. Він і справді був надлюдиною, яку створила людська марновірність.

На відміну од інших радників, Шако тримався з Єдиним досить незалежно: казали, що Безсмертний любить Шако. Мабуть, тут діяли інші причини: Єдиний нездатний прожити без співрозмовника. А ніхто з радників — навіть Ечука — не міг позмагатися знаннями з чорноволосим Шако.

Єдиний умів цінувати знання. Саме через те до кола радників потрапляли найталановитіші люди. І той, хто носив у своєму мозку щось нове, невідоме Єдиному, мав право не боятися його гніву, незалежно від власних суджень.

Та горе тому, хто повірив, що так буде вічно!.. Мозок Ташуки був схожий на земну породу рослин, які добувають поживу не з крем'янистого ґрунту, а з-під кори могутніх дерев, що своїм корінням ламають скелі. У Ташуки давно не було власного коріння. Але він знав, що природа інколи закладає в людину те, до чого нездатний дійти самотужки навіть його мозок. Око Єдиного несхибне на таких людей. І така людина незабаром здобувала деяку незалежність, що здавалась ознакою прихильності Єдиного. Але то був лише тонкий розрахунок