Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

— Там, де має бути. Вірю, що ви вже передали від мене вітання Фонсьові. Бо якщо ні, то Фонсьо дуже засмутиться, ви ж знаєте…

Я бачив по їхніх очах, що засмучувати Фонся вони страх як не хотіли.

— Де дзенькоче[139], бідяку? — спробував ще раз Харцизяка, але Хохля тільки рукою махнув. Знав, що я не скажу. Тобто не скажу, навіть якщо вони організують мені геройську смерть, не те щоб за життя.

Кілька разів давши мені по нирках, вони втрьох невесело попленталися геть.

Моє тіло від цих дружніх прощань заскреготіло зубами, але на душі грали музики, і всі ці фігури, янголята, святі і грішники дружньо дивилися, як я підводжуся і рушаю назустріч новому дню. Живий та майже неушкоджений. Сповнений сподівань на краще…

Зі сторони головного входу на цвинтар почулися плач та голосіння. Привезли чергового небіжчика.

Мені наче говорили: ось що буде із твоїми сподіваннями. Краще поховай їх тут і зараз, а зверху постав не плиту з фігурою, а брилу, яку ти ніколи не зможеш зсунути, навіть якщо найбільший силач світу погодиться тобі допомогти.

А я чомусь узяв їх із собою…

Дурний, а досі не в божевільні…

Сонце з небом щось там не поділили або, швидше навпаки, почали ділити всі свої маєтки, унаслідок чого південь і захід відійшли ясному та чистому небу, а північ зі сходом затягнуло сивим шматтям хмар, наче брудним ганчір’ям з броварні «За дрючком».

Сонце готувалося до війни.

А моє місто будувалося, наче в останній день… Повсюди лежали балки, дошки, камінь, купи шутру, цегли і піску, густе риштування оплутувало стіни, перекопані дороги, остови фундаментів, шраги і корби — усе говорило, що за десяток найближчих років місто зміниться на очах.

Поодинокі екіпажі стукотіли Личаківським бруком, який закінчувався біля церкви Святих Петра і Павла, переходячи далі в битий гостинець; від Погулянки, яка, мов магніт, притягувала міське товариство, віяло вогкістю і безтурботністю; вулиця Пекарська потопала в садибах із пишними садками і неодмінними городами; Панська[140], піднявши сукні, манірно спацерувала від Бернардинів до Кручених стовпів[141]; на Баторії[142] однаково добре почувалися буцегарня «Кармеліти» і реальна школа, натякаючи на непередбачуваність шляхів Господніх, натомість Академічна — несподівано широка, свіжа, щойно вимощена, майже нереальна на одвічно законному місці Полтви, уселяла страх перед змінами, які неуникненні.

Налетів вітер. Бризнув дощ. Кам’яниці настовбурчилися коминами й принишкли під черепицею, намагаючись захистити від негоди сиротливо порожні балкони і брами. Кам’яні, гіпсові та піскові балюстради, обличчя і фігури людей, тварин і птахів, герби, зброя і квіти прикрашали їхні стіни і змушували сповільнити крок, коли всі вони на мить уявлялися живими, справжніми, реальними…

Гроші — це не тільки зло, як говорили ті, хто їх не мав. Це також можливість створювати таку красу.

Хоча що може знати про красу батяр із Клепарова?

Я усміхнувся, побачивши наші таємні знаки на одному з будинків. Два перехрещених крейдяних кільця. Можна грабувати. Є що і нема охорони. Якби там був накреслений квадрат, слід було шукати іншого місця для наживи.

Я вперше подумав про своє місто як про живу істоту, що має власну душу, дихає, росте і розмножується новими будівлями й дорогами, захоплюючи довколишні території у свій полон.

Воно часто нас виручало, це місто. Ми знали всі його входи і виходи, усі проїзди і наскрізні проходи, ми ділили з ним свої потаємні бажання і ховалися у його підпіллі, воно відкривало нам свої двері й заплутувало наші сліди, ми живемо, тому що живе воно, і, мабуть, помремо, коли воно почне нас забувати…

От і скажіть мені, як можна воювати, якщо в тебе в голові такі завзяті думки про смерть?

Та я був готовий до цієї війни. Той, хто в мені, — теж.

Лиш би сонце взяло нас під свої знамена.

Візьміть сувій матерії, намалюйте на ньому віллу в густому оточенні дерев і кущів, повісьте її перед свої ясні очі і витріщайтеся на неї, скільки влізе. Але потім не кажіть, що ви — нормальна людина і за вами не плачуть «піяри»[143].

Для тих, хто не зрозумів, — це про мене. Замість того, щоб сидіти у кнайпі Петруся і цмулити собі пиво на дурняка, я сидів далеко звідти на камені біля пташника, де ґелґотіли гуси, запитував у себе, чому той господар тих гусей не заріже, пся крев, і скоса розглядав оту віллу, яку міг би вже намалювати по пам’яті, якби вмів малювати.

До вілли було кроків триста. З моєї хваленої холоднокровності давненько йшла пара. Бо як туди потрапити, я досі не розумів.

Найсмішнішим було те, що вілла неприступною не була. Кована огорожа заввишки в людський зріст із вмурованими кам’яними стовпчиками, така ж кована брама із хвірткою та дзвіночком (щоб йому дзенькнулося востаннє!), дім у глибині саду зі стінами зі шліфованого каменя, по