Читати книгу - "Комашина тарзанка"

доведеться дуже чітко усвідомити і пережити у численних дублях під час кількох наступних днів, проведених з наметом, наплічником, сокирою та гітарою в одному з лісів Шацького заповідника.

Тодішній експеримент завершився глибоким розчаруванням Маркіяна у власній сміливості. Він думав, що триматиметься мужньо і не відчує ніякого страху, а сам не міг заснути, насторожено вслухався у нічну тишу, а кожен їжак, що пробігав уночі повз намет, примушував його прокидатися і злякано хапатися за сокиру. Це розчарування у собі він переживав ще довго, хоча нікому про це не розповідав і влаштовував собі не менш дитячі покарання. Наприклад, переходив запруджену автомобілями дорогу із заплющеними очима, примушуючи водіїв нервово сигналити. Довго стояв на балконі восьмого поверху, уявляючи собі, що відчуває людина, яка летить донизу. І це було ще страшніше, ніж переходити дорогу, бо Маркіян дуже боявся висоти. Упритул підходив до великих псів без намордника, які загрозливо гарчали, захищаючи господаря у шкірянці та спортивних штанях. Вкручував жарівки, не вимикаючи світла.

Але тепер, у порожній школі, його мучило не тодішнє дитяче розчарування у власній хоробрості, а те, що він ніяк не міг згадати, як називалося те озеро. Він добре пригадував куплену на автобусній зупинці кілометрівку і позначені на ній схожі на клякси з дитячого малюнка озера: Чорне, Пісочне, Пулемецьке. На Пулемецькому він теж був, ледь доїхавши до нього попутною вантажівкою. Туди вела широченна дорога, мабуть, ще дореволюційна, викладена масивними каменюками. Дорога через село Ріо-де-Пульма, як по-остапбендерівськи називалося це місце. На вантажівці він почував себе, немов на кораблі. Трясло так сильно, що назад він вирішив вертатися пішки.

А те інше озеро, мабуть, воно називалося Чорне, хоча певності він не відчував, і ця забудькуватість чомусь дуже його непокоїла, адже вона означала, що такі важливі колись для нього речі почали відходити на другий план. Так поступово він зможе забути і запах білих грибів, яких там багато на кожному кроці, і маленьких сомиків, завезених кимось колись до місцевих водойм. Рибки добре прижилися, і місцеві варять із них дуже смачну юшку. Мозолі, натерті завеликими ґумаками, в яких ловив рибу, продираючись до води крізь заболочені зарості очерету. Красноголовці, яких місцеві підмішують до білих грибів, коли збирають або сушать на продаж. Копчені вугрі, одного він тоді привіз батькам, і риба довго лежала в холодильнику, аж поки не затверділа і не набрала неприємного присмаку холодного загуслого жиру. І тоді ощадливі батьки через силу з’їли вугра, «щоб не пропав». Вони давно не вживали копченого через усі свої підшлункові, гастрити та жовчні, з тих же причин не пили пива, тому запивали вугра чаєм. Маркіяна досі пересмикувало, коли він намагався уявити собі смак цієї огидної трапези.

Цікаво було б поїхати тепер на ті озера, побачити їх дорослими очима, знову розбити намет, обкопавши його з усіх сторін, щоб вода не затікала вночі, якщо раптом піде дощ. Хоча це і не обов’язково робити там, на рівнині, це гірське правило, бо у горах погода міняється значно різкіше та раптовіше. Розпалити вогнище, збити із товстіших гілок лавку для сидіння, як це роблять справжні досвідчені туристи. Розпиляти надвоє пластикову пляшку, з горішньої частини зробити рукомийник, а до нижньої наточити березового соку.

Хоча, мабуть, ця ностальгійна подорож тільки розчарувала б його, бо ті ліси, напевно, давно освоєні туристами та відпочивальниками із як мінімум трьох країн.

Анна розповідала, що їхала зі знайомим до Шацька на машині і переплутала дорогу на карті з державним кордоном. Це трапилося у Замості, куди потрібно було їхати повз Устилуг. Прочитавши на мапі знайому назву, Анна піддалася сентиментальним дитячим спогадам і забула про свою штурманську роль. Тут, в Устилузі, знаходиться колишній літній будинок Стравінського, де було написано знамениту LeSacreduprintemps, «Весну священну». Вони з мамою колись їздили до Львова слухати музику із цього балету у виконанні заїжджої зірки. Анна тоді ще навіть не ходила до школи і добре запам’ятала цей свій перший візит до Львівської філармонії. Але поки Анна захоплено розповідала про все це своєму знайомому, з яким вони збиралися до Шацька, тобто зовсім в інший від Замостя бік, їхнє авто вже опинилося біля митного переходу. Знайомий здивувався, подивився сам до автомобільного атласу і ще довго потім соромив Анну, що вона не вміє орієнтуватися по карті. Вона і справді не вміє, бо не звертає уваги на цілий ряд важливих у цій справі деталей. Наприклад, не перевертає карти догори ногами під час зворотньої подорожі і через це постійно плутає право і ліво у дзеркальному відображенні. Це зворушливо і дуже по-жіночому, зрештою, право і ліво вона постійно плутає і без дзеркального відображення. Лівша, яку мама в дитинстві перевчила. Кажуть, для психіки це менш здорово, ніж для творчості.

Вдруге під час тої подорожі до Шацька Анна зі своїм знайомим мало не опинилася в Білорусі. Цього разу вже не з її вини, просто вони шукали дорогу до озера і не там повернули.

Можливо, вся ця шацька історія пригадалася йому через Анну та її розповіді. Хоча він добре пам’ятав свої враження від тодішньої поїздки, час від часу дбайливо перебирав їх у пам’яті, ніби витираючи від пилюки. Під кожним кущем було повно чорниць, смак яких, як йому здавалося, він і тепер безпомилково відрізнив би від базарних. Чорниці залишали на пальцях сині плями і пахли теплим повітрям мішаного лісу, промережаним павутинням і мохом. Цей мішаний ліс несподівано переходив у святковість білих березових гайків або у здорову сухість під соснами і пружний опір глиці під ногами, тягучий дух заболочених очеретів, вогкість папоротників, всюдисущість грибів, яких тут, здається, навіть більше, ніж вовчої ягоди.

Він майже не купався тоді в озері, зайнятий то приготуванням юшки, то збиранням грибів, то рибальством, на читання не вистачало часу, тільки вечорами, біля вогнища, дозволяв собі трохи побренькати на гітарі.

У дитинстві він кілька разів їздив із батьками до Шацька і ще відтоді пам’ятав, яка холодна там вода о восьмій ранку, тоді це дивувало його, бо на морі вода прогрівалася значно швидше. Зате все решта на морі було жорсткіше, ніж тут, тверда морська вода неохоче дозволяла долати свій опір і залишала на шкірі паперову солону сухість, а прісна завжди була теплувата і гидка на смак. Пісок морського берега бував вогким і холодним або розпеченим і майже ніколи не досягав помірної і лагідної температури, як тут, біля озера. Усе біля моря було розраховане на контрасти – спека і