Читати книгу - "Древляни"

Назад», — гупав носаком під ребра тих, що лізли на купу, і забирав шаньку. Ставало темно, шипіло й бурчало в трубах, і молоденький солдат шастав рукою по розпеченій долівці, вдесяте чи вдвадцяте затягував «Ой летіла горлиця», та й уривав пісню на півслові, засинаючи.

— Землячок, на вихід!

У димно-жовтому квадраті дверей стояв Оникій Чмир, рядовий конвойного загону п’ятого кавполку війська Донського генерала Денікіна. Як і батько, як і всі Чмирі, він був щупляк щупляком, непримітна людинка мишачого кольору — у рудих від болота гофристих чоботях, у рудій потертій пожованій шинелі, у рудій шапці-вушанці, одне вухо закачане, друге вниз. Він стояв на східцях з карабіном за плечима і прудкими очицями шукав у потемках гонористого землячка. Земляком Оникій називав свого односельця Санька, що колись ходив з його братом Йонькою у ліс по вощини, та, бач, трясця його матері, вижив тоді, а ниньки піймався на гарячому, і буде йому повний рощот.

— Ей, землячок, на вихід, кажу!

— Знову на допит? — обізвався ротний.

— Нікак нєт. На милую бесіду до вшевродія поручика Прилєснова.

Чмир діловито зав’язував руки землячкові, тугенько, в три обхвати, стягував їх за спиною шпагатним путом. Триножить людей він умів по-хазяйськи, не одну сотню в’язав, і ще ніхто з його бранців живий не виплутався.

Йдучи довгим коридором повз котельний цех, вони, як правило, обмінювались одними і тими ж щирими словами:

— Ну що, в собачу шкуру пошився? Підметки офіцерам вилизуєш?

— Так точно, — казав Чмир. — Вірой і правдой служу генералам, і вони годують, ще й рюмочку зволять піднести, а ти, земляче, дострибався з своїми комісарами — нема чим страм затулити.

Чмир по-свояцькому багнетом підштрикував ззаду конвойованого, милуючись рваним рівчаком на спині земляка. Ич, знаменита попруга — від плеча до стегна. Як плугом тобі проорано! Знай, брат, нашу, гвардійську руку!

Повторювалася ще одна сцена. В дверях котельні їх ніби навмисне стрічав конопатенький парубчак років сімнадцяти, чорний од вугільного пилу; у брудному фартусі, в засмальцьованому береті, він недбало спирався на грабарку, недбало попихкував самокруткою, мовляв, шмаляйте собі, вояки, мимо, моє діло кочегарське, завантажив піч і можу тепер спокійно покурити; але в той же час він украдливо й гарячково ловив погляд ротного, і було в очах юнака щось розгублене й недомовлене. «Не дрейф, браток! — як давньому приятелеві, скинув йому бровою ротний. — Не ковтне свиня казан з одваром, а ковтне — вистягнеться».

Котельня межувала з залізничним вокзалом, і вони коридорами йшли у великий похмурий зал, він стояв пустий і обдертий, на стіні косо висів диктовий щит: «На путях не лежать», хтось по ньому вимахнув вугликом: «Дуй во все пари!» Вони піднімалися на другий поверх, де колись були станційні служби, а зараз тут копошилася безлика штабна братія, що курила тютюн і різалася в очко; штабісти, яких доймала паперова нудьга, пожвавілими очима проводжали «мозоля», людину з «того берега», тим паче в такому екзотичному наряді — босого, в галіфе без ременя; і Чмир набирав поважного вигляду, ще веселіше підштрикував свого бранця: «Ать, два!» — демонструючи, як большак виляскує голими п’ятами по кафельних плитах.

— Звольте, вшевродіє, войтить? — Чмир просовував голову в один з кабінетів.

— Прошу, — чувся глухуватий голос.

Поручик Прилєснов, гнучкий і високий штабіст з нервово-блідим обличчям картярського гравця, рвучко підвівся з-за столу, крутнув цигарку в попільниці. Коротким жестом запросив полоненого сісти. Але спохватився, з глибокою досадою сказав конвоїрові:

— Розв’яжіть йому руки! Скільки разів попереджав: зв’язаних до мене не вводити.

Чмир:

— Слухаюсь, вшевродіє! Він, знаєте, якийсь уражоний, на наших кидається, — і живенько розпутав свого землячка.

Ротний сів у глибоке клейончате крісло; після котельні, після важкої задухи на розпеченому цементі його морозило, холодний піт роз’їдав сверблячі рани, свіжий рубець на спині стягував шкіру і сіпав і сіпав за жили. Та водночас тіло його наливалося веселою упертістю, він кожним нервом готувався до словесної дуелі.

— Я не служив у регулярному війську, — повторив ротний завчену фразу, — я з партизанського ополчення.

— Ай, досить мені цього! — поморщився Прилєснов і відкинувся на спинку крісла; у нього було гарне темно-русе волосся з ріденькою павутиною сивини. — Зараз мова абсолютно іншого плану.

Людина енергійної вдачі, він ані хвильки не міг сидіти спокійно: то закладав ногу за ногу, то струшував попілець у попільничку, то раптом, наче по клавішах, бринькав гнучкими білими пальцями по гудзиках офіцерського кітеля. Але що б не робив Прилєснов, він не спускав холодно-сірих прицілених очей з полоненого, ніби хотів прозирнути його наскрізь: «Що там у тебе, мужиче, за твоїми мускулистими грудьми? Чорна, від землі, плебейська ненависть до вищої касти? Знаю. Чорна, від неуцтва, пристрасть до руйнування? Знаю. А ще що?» Поручик хотів до самого дна прозирнути свого ворога, але той вислизав із рук, уникав його погляду.

А ротний і справді дивився поверх столу, що розділяв його й денікінця, поверх напахченої одеколоном акуратної зачіски Прилєснова. Він дивився на карту, яка висіла за спиною поручика. То була карта України, помережана червоними жилками залізничних колій. На карту Прилєснов почепив свою шаблю, що відсявала чорним лаком піхов. Шабля навпіл пересікала землю України, якраз по Дніпру… Символ контрреволюції? «Не вийде, пане поручику!»— стрепенувся ротний, зганяючи холод, який всіяв тіло дрібними пухирцями.

Поручик знов-таки відкинувся на спинку крісла, мислю поринув у себе, примружив стомлені, з меланхолійним туманцем очі. І раптом спитав:

— Ви коли-небудь виступали на сцені? — як людина чемна і вихована, він до всіх, навіть військовополонених, звертався лише на «ви».

— Я не служив у регулярному війську, — повторив своє ротний.