Читати книгу - "Останнє літо"

ким завгодно, аби тільки з Танею все було добре», — несподівано подумав Синцов. Подумав і сам зрозумів, яка безглузда ця думка, і все-таки чомусь пов’язуючи одне з одним, ніби мова йшла не про страх за життя дорогої йому людини, а взагалі про боротьбу між добром і злом, і цьому злу треба було дати якийсь викуп за життя й здоров’я Тані.

— Г-гадаєте, даремно сказав п-про рік-п-півтора? — по-своєму витлумачивши мовчання Синцова, спитав Гурський. — Гадаєте, війна за-к-кінчиться раніше?

— Я зовсім про інше зараз думаю, — насилу одриваючись від свого клопоту, сказав Синцов. — А щодо строків — на фронті завжди живеш операцією, яка відбувається або яка має відбутися, — про неї й думаєш, за незначними винятками. Правда, нещодавно, розмовляючи між собою, навіть циркулем виміряли, скільки до чого нам лишилось. І вийшло, що від того лісу, в якому сидимо із своїм оперативним відділом, до Могильова — вісімдесят, до Мінська — двісті п’ятдесят, до кордону — п’ятсот, до Варшави — сімсот, до Берліна — тисяча двісті. При будь-яких темпах наступу відстань ще чималенька. Їм до Москви ще й тепер удвічі ближче, ніж нам до Берліна. Коли по карті.

— Я-як відомо з в-воєнної історії, під час п-першої світової війни Німеччина попросила п-пардону, коли її війська ще були н-на території Франції.

— Це мені теж відомо, — сказав Синцов. — А коли що буде, вгадувати не берусь. Війна привчила конкретно мислити: сидячи в оперативному відділі армії, бачу перед собою на карті Могильов — думаю про Могильов. А повернуся з Москви, перейду на посаду начальника штабу полка, матиму перед собою на передньому краї болото й ліс, а вглибині три висоти й село — про них і думатиму.

— А ч-чому ви… — почав був Гурський, але замовк.

Нарешті до їхнього столика йшла офіціантка. Він уже кілька разів перед тим, нервово випростуючи з комірця порослу рудам волоссям шию, зиркав на двері, що вели в кухню, та й зараз, здається, хотів зауважити офіціантці, а коли побачив у неї на підносі, крім тарілки з кетою і нарізаної кружечками цибулі, судок з гарячою картоплею, сказав:

— К-картопелька! Молодець, Д-діночко! От тепер б-бачу, що ти мене т-таки не забула.

Вони випили ще по чарці горілки, закусили солоною кетою й картоплею з маслом, і Синцов похвалив і кету, й картоплю, бо все це справді було смачно, та ще й тому, що хотів зробити приємне Гурському, котрий аж заяснів, коли побачив цю картоплю.

— М-мисляча людина п-повиина вміти діставати в-велику втіху від д-дрібних радощів життя, — мовив Гурський, пережовуючи картоплю» і вже не вперше за час їхньої розмови ніби вгадуючи думки Синцова. — Б-бо чим б-більше в цієї людини в голові п-путящих думок, тим м-менше в її житті в-великих радощів. Уся н-надія на д-дрібні. Д-давайте вип’ємо ще по одній, щоб їх усе-таки було б-більше. А т-телер поставлю вам запитання, від я-якого відвернула мою увагу к-картопля. Ч-чому з оп-леративного відділу армії в начальники штабу полка?

— Ближче до діла, — сказав Синцов, і Гурський вдовольнився цим, більше не запитував.

— К-коли почнете Н-наступ, приїду до вас у п-полк. Д-думаю, що з-знайду. Н-наша редакція добре поінформована. Тільки треба дочитати мою іст-торію російського офіцерства, поки ви ще наступати н-не почали, якої так і не вс-стигли д-дочитати п-перед цим.

— Поки не дочитаємо, не почнемо, — всміхнувся Синцов. — Читають, між іншим, з інтересом. Багато ще буде?

— З-закінчую. Від П-петра Великого до Ск-кобелєва вже д-добрався. А російсько-японська й німецька війни, на жаль, н-не багаті на п-позитивні н-приклада. Цікаво, — трохи помовчавши, опитав Гурський, — що у вас там г-говорять у вашому офіцерському колі про д-другий фронт?

— Говоримо небагато. Набридло товкти воду в ступі, — сказав Синцов.

Гурський усміхнувся.

— У питанні про строки відкриття другого фронту своя д-діалектика, — сказав він. — По-п-перше, кожен день затримки другого фронту — це зайві г-голови, якими накладаємо в б-боях. І це їх ц-цілком влашт-товує. А по-д-друге, ч-чим раніше вони його від-дкриють, тим у них б-більше шансів п-першими ввійти в Берлін. Т-тепер уже скоро відкриють. Після того, як ми н-навесні вийшли до к-кордонів Румунії, для м-мене о-особисто це м-майже очевидно. Вони не м-можуть д-дозволити собі, щоб ми, не ч-чекаючи їх, визволили занадто в-великий ш-шматок Європи.

— А я часом думаю зовсім про інше, — сказав Синцов, — стане чи не стане їм нарешті соромно?

— А к-кому саме, но-вашому, має стати с-соромно? — снитав Гурський. — Ч-черчіллю м-має стати с-соромно? Ч-чому?

— Не знаю, — сказав Синцов. — Але, по-моєму, їм десь у глибині душі все-таки має бути соромно.

— Ну, що ж, м-можливо, комусь із них і соромно, т-тим паче в г-гліибині душі. Але другий фронт вони відкриють не т-тому, що їм с-соромно, а т-тому, що їм це п-потрібно.

— Так думати найпростіше, — мовив Синцов. — Тільки жити при цьому якось не хочеться.

Він сказав не про другий фронт, а про щось далеке й страшне, що стояло за словами Гурського й стосувалося не тільки другого фронту, а всього життя загалом.

— А м-ми взагалі ж-живемо не за своїм власним бажанням, а з-з необ-бхідності, — сказав Гурський. — Я-як вам відомо, ми в н-нормальних умовах не схвалюємо самогубства. З-здавалося б, п-просто: н-не хочеш жити — н-не живи. А н-насправді, від т-тебе вимагають зовсім іншого. Не хочеш жити, а ж-живи. Б-бо в цьому є суспільна п-потреба. Н-навіть коли зіткнешся з т-такою грубою неправдою, від я-якої жити н-не хочеться. Все одно ж-живи.

— А нехай вам біс! — сказав Синцов. — Ви всі думаєте якось навиворіт, узявшись правою рукою за ліве вухо.

— Н-ие завжди, але н-намагаюсь, — осміхнувся Гурський. — К-коли думаєш, потрапивши в таке н-незручне становище, це вивільняє від п-перших-ліпших думок і н-наштовхує на б-більш змістовні.

Нарешті їм подали солянку. Гурський знову зрадів, як тоді, коли побачив картоплю, і тому, що її подали прямо на сковорідці, і тому, що її тільки-но зняли з плити і вона ще шкварчала.

Під цю вогнедишну солянку воїни швиденько й непомітно допили всю горілку.

— Що, с-стомив вас розмовами