Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

які вистави, кінофільми дивилися останнім часом…

Аудиторія загула, зашуміла. Кожен хотів щось сказати, висловитись, зауважити. Активність була, що називається, стопроцентна.

Коли мова торкнулася військової тематики і її висвітлення в літературі та мистецтві, він згадав один епізод з років війни:

— Трапилось це під Ніжином. Наш ешелон з пораненими фронтовиками стояв поряд з поїздом, вагони якого були навантажені снарядами. Раптом налетів «мессер», скинув бочку з пальним. І треба ж такому статися? Пряме попадання у состав зі зброєю. Снаряди почали вибухати. Що там робилося! Кошмар, пекло! — Розриви, тріск, вогонь, людські стогони і чийсь пронизливий крик, що й зараз вчувається іноді: «Мамо!..» Я ще ніколи не бачив стільки крові — було її наче води в калюжах після дощу… Ми, що супроводжували состави, кинулися рятувати поранених, витягували тих, кому пощастило вціліти…

Береговий замовк. Мовчали й ми. Нарешті він сказав:

— І ось минуло відтоді стільки літ, а бачу я перед собою очі одного капітана. Він був поранений у ноги і, коли почали вибухати снаряди, хотів вистрибнути з вагона. Вагон перекинуло — капітанові причавило ноги… Ми підбігли з другом. Спробували вигребти нещасного з-під металу, обдирали нігті, що не робили — допомогти не змогли. Капітан зрозумів безвихідь становища і спокійно: «Розстріляйте мене, хлопці…» Наче води попросив… Ніяк не можу забути очей тих, що дивилися на мене в останню мить…

Який не схожий Сергій Михайлович на Овсія Овсійовича Нудненького.

Зайшов Овсій Овсійович, гепнув на кафедру портфеля — чи не більшого за самого себе? («І що він у ньому носить?» — якось спитав один з нас. «Думки, думки», — пояснив Мусік), хитрувато поглянув на ряди, в аудиторію:

— І вас немає, а ви мов тута?

Це, мабуть, найдотепніше, на що він спромігся за час всієї викладацької діяльності, бо лекції, будемо відверті, Овсій Овсійович читає так, наче корова жує жуйку — сіро, нудно, одноманітно.

Одного разу Микола Слободян передав мені записку з двовіршем:

Овсій Овсійович Нудненький Читає лекції нудненько.

Загалом нам не поталанило з викладачами. Якщо не брати до уваги Берегового та Прохоренка, штатний склад «професури» схожий на позаштатний кореспондентський корпус будь-якого друкованого органу: список рясний, а портфель пустий. Є в нас, наприклад, Пимон Пантелеймонович Барабанний — справжнісінький прототип гоголівського Ноздрьова. Читає він стилістику або, як кажуть хлопці — барабаністику, економіку сільського господарства (майстер на всі руки!) і веде ще спецкурс по рецензії. Про останній свій хліб він говорить так:

— Сам я не вмію писати рецензій, але знаю, як треба їх писати.

На стилістиці ж то взагалі барабанить, що на думку спаде. Баляндрасить про що завгодно, тільки не про стилістику. Проте дуже полюбляє, коли студенти посилаються на його думки. Під час заліку він ретельно й прискіпливо запитує: «А якою ви літературою користувалися?» Студент називає один підручник. «А ще?» Називає другий. «А ще?» Називає третій. «А ще?» І не кожен здогадується, що треба сказати: «А ще записами ваших лекцій, Пимоне Пантелеймоновичу». Та коли здогадається, вважай, залік гарантований.

На перерві зустрів зажуреного старосту курсу Марка Лопуха.

— Чого зажурений, Марку, мало людей на лекції ходить?

— Та ні.

— Мозоль болить?

— Я вже звик, — махнув рукою. І я розшифрував це по-своєму: звик і до болю і до ваших «шпильок».

— А чого ж?

— У пісках Африки розбився англійський літак. Сто чоловік загинуло!..

І дивно й тривожно стало мені. Згадав яромирського діда, що за все життя не був у якійсь там Кулябівці, хоча вона за десять верст від його хати… Мабуть, і Марків батько не виїздив нікуди з Кременчука, звідки родом Марко. А сина його — до речі, такого раціоналіста — турбує доля всього світу.

Двадцяте сторіччя!

У сто тридцять п’ятій кімнаті, прозваній гвардійською, бо кімната ця найбільша і там живе найчисель-ніший гурт хлопців — Гайдук, Бриль, Слободян, Тосік і Мусік, Лебідь, Цап-Цапенко, Охмарбай — зібралося товариство.

Прийшов Аспірант. Ми так називаємо торішнього випускника, славгородянина Бабашкіна. Працює на радіо. Однокурсники його розлетілися. А Бабашкіну кортить, мабуть, ще подихати студентським повітрям. Інколи ми в нього позичаємо грошей до стипендії. І чи не через те він своя людина в гуртожитку? А загалом серед нас він мов приблуда, до якого звикли і без якого вже й життя наше вважалося б біднішим.

Як завжди, Бабашкін дещо розповідав із студентських придибенцій.

Я помітив цікаву річ: ще на першому курсі нас навчали викладачі, як треба учити, конспектувати, читати… Був навіть спеціальний курс «Як швидше читати і конспектувати». З усіх тих настанов не лишилося в голові жодного слова. Найкраще ми сприймали те, що передавали з власного досвіду старшокурсники.

— Не бійтеся, хлопці, екзаменів, а тим більше — заліків. Ніколи не бійтеся. Чия відвага, того й перемога. Відповідайте впевнено, по-професорськи, розвивайте думку з геометричною прогресією. Не жалійте води! Викладач почне сумніватися. «Або я не знаю, — подумає, — або студент усе знає».

Пам’ятаю, складав я літературу одному професорові. Хороша була людина, та вже померла. Попалася мені «Анна Кареніна». А я не читав. Якось ніколилось. Зайнятий був громадською роботою. «А ви читали «Анну Кареніну?» — спитав професор. «Ні». — «Юначе, — зрадів професор, — як я вам заздрю!» — «Мені?» — «Так. Ви не читали ще жодного разу, а я — вже шістнадцять разів. Я вам заздрю, що ви ще тільки будете впиватися насолодою вперше». І поставив залік.

Зайшов голова студкому, тобто Сашко Гальопа.

— Якщо сам збився з пантелику, не збивай інших, — присікався він