Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Ось вам студент… Хороший студент, наш радянський студент. Відмінник навчання і дуже чудова людина. Але він захворів недокрів’ям, себто апластичною анемією. Це страшне діло. Деканат просить, ні, наполягає, щоб йому… Пробачте, як ваше прізвище? — звернувся декан до Володі.

— Дубко.

— Так от, щоб товаришеві Дубку дали путівку на курорт.

І товариш Дубко, одержавши одноразову грошову допомогу від профспілки, поїхав на курорт.

…На курорт Грицька Розбишаку не послали, та все ж дали путівку в студентський профілакторій.

«Патетична соната»… Що за звуки! Чарівники, ворожбити!

А за роялем, чимось схожим на чорного лебедя (мабуть, відкинутою, наче крило, покришкою) — Оля… Легкими ударами-переборами тонких пальців по клавішах вихоплює з розкритої душі інструмента диво-мелодію. І зал нишкне, зал зачаровується. Мелодія тривожно-енергійна і водночас ніжно-хвилююча. Може, не всі знають, що вона означає, який зміст уклав у неї автор, та проймає вона кожного. Десятки людей, тамуючи подих, зосереджують свою увагу на сцені, де чарівно гортанить лебідь-рояль, де по клавішах бігають прудкі Олип пальці.

І здається мені — цю мелодію слухають ще десь. Саме в цю хвилину, цієї миті, зосереджені й теж замріяні, сидять такі, як і ми, люди, але в іншій країні, навіть на іншому континенті — і в їхніх серцях озивається щось прекрасне й незбагненне, тривожне й хвилююче, бадьо ре й ніжне…

А що вже говорити про мене.

Грає Оля. Тож музику я чую чи її серце? Думки струменять, зливаються в один потік, в одне річище: що чекає нас попереду — розлука без скорбот чи щастя молоде, як ми, як музика оця?

Надворі в обличчя ударила хвиля осіннього повітря. На тротуарі ворушилося, наче живе, листя. Вогні переливалися, мигали… Палала осінь…

— Іноді заздрю людям, — сказала Оля, — котрі ніколи не беруть до серця образ… І взагалі живуть собі, наче дерева…

Я тримав її під руку, і вона не висмикувала її, як бувало раніше.

Зупинилась перед гуртожитком. Оля:

— А знаєш, не хочеться заходити…

— Музика?

— Музика…

— А де ти навчилася грати на роялі?

— Я два роки працювала в Будинку культури. До нас приїхала випускниця інституту культури. Вона й навчила…

Ми опинилися на Княжій горі.

Краса над Дніпром — неписана. Небо безхмарне, зоряне. Внизу — глянець води. А там, на Подолі, мозаїка земних зір, електричних…

Піднялись алеєю до князя. Стояли жовто-багряні дерева у сфінксовій задумі, осипаючи листя. Здавалося, летіло воно з-під широких темних піл князевої ризи-накидки…

— Поклянись перед ним, — показала Оля на пам’ятник: була вона перед ним, наче горошинка, — що через рік, і через два, і через три на цьому місці згадаєш своїх однокурсників…

— Однокурсників чи однокурсницю?

— Клянись! — не уточнила вона.

— Клянусь! — сказав я. — Клянусь аллахом, Юлієм Але Не Цезарем, Барабанним, Нудненьким і Гальопою, що примкнув до них.

— Який ти несерйозний!

Оля зібрала жмуток кленового листя, подала мені.

— Пора.

— Чому?

— Гріх.

Це був, можливо, найщасливіший вечір мій. Я ще раз переконався, що люблю Олю. Але за що? За очі? За музику? І сам не знаю.

У гуртожитку в коридорі хлопці під гітару співали пісень.

А біля кухні підпирав плечем одвірки Лесь Лебідь. Жінка його — тиха, сором’язлива дівчина — чистила картоплю. Ще зовсім дитина. Тільки на першому курсі. А вже заміжня, а вже звалила на худенькі плечі сімейну ношу. Живуть вони з Лесем у різних гуртожитках. Обоє замучені й засмучені. Що в них діялось на душі в ті хвилини, коли слухали цей безтурботний гамір, юний дзвін гітари?.. Мабуть, так почуваються лебеді, пара лебедів, що з перебитими крилами дивляться з осіннього болота на відлітаючу у вирій зграю своїх небесних побратимів…

Охмарбай буркнув:

— Дурні. Треба було їм женитися. Нетерплячка їла, чи що?

— Любов їх з’їла, — прокоментував Бриль.

Наснився сон. Наче ми десь ідемо з Олею чи то садом, чи алеєю. У неї на руках дитина. Нас переслідує якась тінь. Я не відчуваю, що сповиток з пелюшок, якого несе Оля, близький мені. Здається, ніби несе вона 1грашкову ляльку. І ніяковіє…

Верзлося казна-що.

…Яка ж все-таки тінь переслідує мене?

Я трохи боюся Олі. Вона не з тих дівчат, що їх цілують у перший же вечір, забувши на ранок. Мені здається вона кришталевою вазою, якою можна лише милуватися. Боюсь навіть доторкнутись до цієї вази, а раптом упаде, розіб’ється?..

Читав їй учора вірші Сосюри про гітари й жоржини, про донецькі ночі й потяг, що гуркоче вдалині… Цікавої чи розуміла вона, що то не Сосюра звучав, то звучав голос мого серця?

Зранку морозило. Натомість розходився вітер, зривав з каштанів і тополь листя, здіймав угору — воно кружеляло там, наче сполохані голуби.

На першу пару я запізнився — ходив у багатотиражку «Славгородський університет».

Третя пара — семінар з історії партії.

Вів його Сергій Михайлович Береговий — секретар парткому, автор чудового підручника, людина авторитетна, всіма шанована, а головне — людяна.

Був він, як завжди, в доброму гуморі. Почав з того, що, глянувши на розкритий завчасно Марком Лопухом журнал, усміхнувся:

— У стародавніх римлян було заведено листи закінчувати словом Vale, що означає: «Привіт! Будь здоров! Прощай!» А ви хочете цим словом відкрити семінар?

Сергій Михайлович заходився розпитувати, які книжки читаємо,