Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

не можу рухатися. Що в мене підламуються ноги — зовсім паскудно мені стало. Пішов на Бессарабський бульварчик і звалився на порожню лавку. Тут я й дочекався Бориса.

— Все в порядку. — сказав він. — Закуриш?

Я взяв шматок сигарети й припалив від запаленого Борисом сірника. Курив я також уперше, гіркий дим заповнив мене всього.

— Тепер ти хрещений і тепер ти наш, — сказав, видихуючи дим, Борис.

— Так, — сказав я, намагаючись подавити в тілі дрож…

Повернувся додому ввечері. Кота на асфальті вже не було, але залишалася руда пляма. Я пішов розбито сходами нагору, думаючи: знає моя мати про те, що сталося, чи ні? В під’їзді гостро пахло смаженим м’ясом. Я розчинив двері й почув із нашої кімнати крики: вітчим, очевидно, лупцював мою матір. Я вискочив назад у передухіддя і знову помчав із двору геть. Тротуаром пливла юрба, і я між тих людей замотався — пішов туди, куди юрба мене потягла. Місто було розтривожене в передчутті близького футбольного матчу…

Цей «подвиг» дався мені важко. Очевидно, я не мав природної жорстокості — зрештою, це був один із найжорстокіших уроків мого життя. Той кіт довго мені привиджувався, пролазив до мене в сни: тільки заплющував очі, як вимальовувалася його хижа пичка, він люто світив срібними очима, вкрадався до мене в кімнату, а то й стрибав просто в обличчя, намагаючись видерти мені очі. Я кричав, аж мати приходила з-за ширми, де вона вовтузилася з вітчимом, будила мене, штурхаючи, і тваринка тікала геть із мого сну, щоб потім знову й знову повернутися і знову мене мучити. Зате мене прийняли до «компашки», ми разом лазили по Бессарабському базарі, інколи пульнувши там помідора, хурму чи абрикосу; ми ходили в «Стереокіно» на Хрещатику і, надягши на очі спеціальні окуляри, із захопленням дивились, як рибалка висовує з екрана вудку або як через зал перелітають міражні пташки; не менше ми любили «Панораму», бо там створювався справжній ефект руху, ніби ти сам мчиш на авто, і це було так здорово! Ми полюбили кататися на трамваї «А» чи «Б», бо вони ходили по колові й за один квиток, якого ми не брали також, можна було їздити скільки хочеш; ми ганяли у футбола на шкільному спортмайданчику, потім залазили до підвальчика й різалися там у карти, аж доки ці пристойні розваги й ігри не набридали Михайлові чи Борису; здебільшого Борис кривив губи і казав:

— Баста, пацани! Треба покупатись у смолі. Аж шкіра болить, так хочу покупатись у смолі!

При цих словах у мені все зіщулювалось, адже це означало, що ми мали вчинити черговий переступ.

Але я не міг постати проти них, бо їхня дружба мені була дорога. Вперше в житті збагнув, що значить, коли біля тебе вірний приятель, коли за тебе він піде на все, так само й ти за нього, через те я й не відмовлявся й собі покупатись у смолі черговий раз чи напитися її; зрештою, це нас значною мірою консолідувало. Один злочин я вже зробив, убивши кота, і мені в хвилини слабкості здавалося, що, вчинивши другий, я тим самим пригашу враження від першого — прожену зі своїх снів мстиву, бридку й жахку істоту.

Ми зібрались у підвальчику, запалили свічку, яку притяг Борис із дому, схилилися над нею, щоб торкатися один одного лобами, а тоді розвелися й відкинулися до стіни — така була наша форма клятви.

Цього разу вирішили щось украсти. Розійшлися кожен, куди хотів, і кожен мав принести щось здобуте, але не дрібне (помідора чи хурму), а більше, що складало б реальну цінність.

У мене терпло тіло, коли я брів Хрещатиком і ламав голову, що і де мав поцупити: чинити це мені також не хотілося, бо чомусь не відчував, як Михайло, а особливо Борис, романтики ані вбивства, ані злодійства; єдине, що мене гріло, — не міг я перед ними оганьбитися.

Сів на лавці на Хрещатинському бульварчику, біля мене завмерла якась парочка, вони щось муркотіли одне до одного й час від часу мазалися; біля дівчини лежала недбало кинута сумочка, я зирнув на ту сумочку, а тоді на під’їзд, біля якого був кіоск «Союздруку», — під’їзд вів до громадського туалету. Двір був прохідний на два боки — до кінотеатру «Дружба» й до Бессарабки. Я міг схопити сумочку й дременути геть, але ніяк не міг на те зважитися. Знову зирнув на парочку: сиділи, притулившись одне до одного й очі позаплющували. Я взявся рукою за сумочку — ніякої реакції. Відсмикнув пальці й обдивився: ішли люди, безліч людей — ні, не міг я того вчинити на очах безлічі людей. Коли бігтиму з жіночою сумочкою, кожен мене засіче й залюбки перехопить.

Важко зітхнув і встав із лавки, ще раз кинувши скоса оком на сумочку. Ні, той бевдзь, який муркоче біля дівчини, сильний хлопака, він одразу ж скочить і наздожене мене. Обличчя моє облилося холодним потом — я йшов геть од тієї небезпечної парочки. Зайшов у під’їзд, проскочив повз туалет і подався вгору до кінотеатру «Дружба. Дорогою в мене визрів інший план: візьму квитка у кіно й подивлюся: може, вдасться щось поцупити в темряві. В магазинах красти я боявся, бо там є своя система нагляду, якої я не знаю, окрім того, коли мене зловлять у магазині, то кара за те може бути, вважав я, більша, ніж коли прихоплю те, що погано лежить. Душа моя й досі чинила тому шалений опір, але я себе пересилив і таки пішов до кінотеатру.

І тут я побачив, що на стільці біля туалету лежить пакунок: хтось зайшов у туалет, а пакунка нерозважно залишив. Я сів біля пакунка й хвилину посидів: ніхто на мене уваги не звертав. Тоді я взяв пакунка під пахву й пішов у протилежне фойє — там якраз запускали глядачів. Квиток у мене був до іншої зали, але я зайшов сюди, контролерки не було видно, тож пішов просто до виходу з кінотеатру. Двері