Читати книгу - "Мауглі"

далі. Якби це сталося, то собаки підійшли б до Сіонійських лігв ще вдень, а Мауглі мусив за всяку ціну затримати їх до сутінків.

— Хто ж дозволив вам вештатися тут? — запитав у Червоних Собак Мауглі.

— Нам не потрібно ніякого дозволу. Всі Джунглі належать нам, — відповів один із псів, вишкіривши свої міцні білі зуби.

Мауглі продовжував дивитися згори на Червоних Собак, глузливо посміхаючись. Він дуже вдало наслідував пронизливий писк чикаї, показуючи цим, що Червоні Собаки для нього ніби маленькі щури. Одразу вся зграя щільно оточила дерево, а ватажок почав несамовито гавкати, називаючи Мауглі лісовою мавпою. У відповідь на це хлопець витягнув униз свою голу ногу й покрутив пальцями над самою головою ватажка. Цього було достатньо, щоб довести всю зграю до нестями. Червоні Собаки, пальці яких були вкриті шерстю, не витримували, коли їм нагадували про це. Мауглі швидко відсмикнув свою ногу, коли ватажок стрибнув угору, й почав глузливо кричати:

— Гей, ви, собаки! Ідіть до свого Декану й доїдайте там ящірок! Гей, ви, Червоні Собаки! Повертайтеся до ваших братів чикаї, ідіть собі назад, ви, з волохатими пальцями!

І Мауглі знову закрутив пальцями ноги над головами розлючених Червоних Собак.

— Спускайся зі свого дерева, безволоса мавпо! Краще злазь, бо однаково одубієш тут від голоду, — злісно вила зграя, дедалі щільніше збираючись навколо стовбура дерева. Саме це й було потрібно Мауглі. Він витягнувся на всю довжину свого тіла на гілці, сперся на неї підборіддям і спокійно дивився вниз. Його права рука вільно звисала з дерева; в такій позі хлопець залишався нерухомим, працюючи лише язиком. Він молов різні дурниці, все, що йому спадало на думку про звички, життя Червоних Собак, їхніх дитинчат, нори та інше. Жодна мова не володіє таким великим запасом різних уїдливих і глузливих виразів, як мова Джунглів, коли потрібно виявити своє презирство до когось. Мауглі недарма сказав Каа, що в нього під язиком є велика кількість маленьких, але гострих і чіпких колючок. І тепер, користуючись ними, він поступово, анітрохи не нервуючи сам, змусив Червоних Собак порушити таку звичну для них мовчанку. Змусив їх спочатку гарчати й гавкати, потім довів їх до виття і нарешті викликав у собак таку шаленість, що вся зграя хрипіла від безсилої люті. Спочатку собаки намагалися відповідати на дошкульні кпини Мауглі тією ж монетою. Але ці спроби можна було порівняти хіба що з тим, якби дитині заманулося змагатися з Каа. Хлопець лежав на гілці, обхопивши її ногами і тримаючи напоготові праву руку напівзігнутою. Неодноразово уже найбільший ватажок Червоних Собак стрибав угору, намагаючись вхопити Мауглі за руку, але той залишався нерухомим, вичікуючи зручного моменту й не ризикуючи видати свій план необережним жестом. Нарешті ватажок зібрав усі свої сили для шаленого стрибка і підскочив футів на шість-сім від землі. Ніхто й оком не змигнув, як права рука Мауглі зі швидкістю змії, що завдає удару, витягнулася вниз, і його міцні пальці вчепилися в широкий загривок ватажка. Той повиснув у повітрі, теліпаючи лапами і хвостом над головами всієї зграї. Але хлопець не відпускав свою здобич і потроху підтягував собаку, який продовжував шалено крутитися в його руці, до себе. Витягнувши лівою рукою ніж, він спритно відрізав червоний пухнастий хвіст у ватажка і жбурнув його, безхвостого, на землю.

Тепер Мауглі міг бути цілком спокійним: Червоні Собаки не підуть далі по сліду Вон-Толли. Вони залишаться під деревом доти, доки не розірвуть його або доки він не переб’є їх усіх. Собаки щільно оточили дерево, вони тремтіли від люті й жаги помсти. Впевнений, що собаки вже нікуди не підуть, Мауглі заліз вище, знайшов собі зручну розсоху, вмостився на ній і заснув.

Через кілька годин він прокинувся і перерахував зграю. Всі собаки були на місці, мовчазні, злі, зі сталевими очима, що сяяли шаленою ненавистю. Сонце хилилося на захід. Через півгодини Дрібний Народець, що мешкає на скелях, закінчить свій робочий день і рушить на відпочинок. Наближалися сутінки, і дикі собаки млявішили і ставали менш здатними до нападу й захисту.

— Які ви віддані вартові! Але я можу обійтися і без ваших послуг, — сказав Мауглі, прокинувшись і підводячись на своїй гілці. — Я не забуду вашої відданості. Ви дуже старанні, але занадто вже схожі одне на одного. Ось чому я не віддам хвоста вашому ватажку. Хіба це тобі не до вподоби, безхвоста собако?

— Чекай, я ще дістану тебе і випатраю власними зубами, — вищав ватажок і скажено гриз стовбур дерева, на якому сидів Мауглі.

— Хіба я зробив щось погане? Тепер ви маєте нову породу червоних куцих собак із короткими обрубками замість хвоста. Вам не можна буде сідати на гарячий пісок, от і все. То ви нізащо не хочете йти від мене? Ну, в такому разі ви підете за мною, куди я вас поведу — я навчу вас розуму.

Сказавши це, Мауглі перестрибнув, як мавпа, на сусіднє дерево, потім на наступне і так далі. Слідом за ним рухалася вся зграя, піднявши догори свої червоні люті морди. Іноді він робив вигляд, що готовий упасти на землю, і тоді всі пси, перевертаючи один одного, кидалися до місця, де він мусив був упасти: кожен прагнув першим вчепитися в горло хлопцю. Дивовижно рідкісна це була картина — людина з ножем, що блищав у променях вечірнього сонця, перестрибувала з гілки на гілку по верхівках дерев; а внизу, під її ногами, мовчазна червона зграя переслідувала цю фігуру жадібними поглядами. Коли Мауглі досяг останнього дерева, за яким починалося відкрите місце аж до Бджолиних Бескидів, він зупинився, взяв свій жмутик часнику й почав натиратися ним, оточений собаками, що вили від безсилої люті.

— Ти думаєш так позбутися свого запаху, ти, мавпо з вовчою мовою? — кричали вони. — Це тебе не врятує, ми будемо йти за тобою до останнього подиху.

— Тримай свій хвіст! — раптом крикнув Мауглі, кидаючи у натовп Червоних Собак хвіст їхнього ватажка, який щойно був у нього в руках. Зграя інстинктивно відбігла назад, коли почула запах своєї власної крові.

— А тепер ідіть за мною до останнього подиху! —