Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

три дні на жорстокі бої, збили ворога та рушили на схід. Найбільші бої витримала 4-а київська дивізія біля Гусятина та 3-я дивізія в районі Лянцкоруня. Врешті, 23 вересня ворога було остаточно розбито.

Стомлені та знесилені частини Української Армії повернулися на свій терен. Вони залишили на кладовищах галицьких сіл сотні забитих; багато поранених і хворих перебувало в шпиталях. Армію треба було поповнити людьми і всім необхідним. Потребувала вона також і спочинку. На це не було часу, бо треба було посунутися чимдалі на схід, щоб забезпечити терен для мобілізації. Командарм дає наказ: правій групі вийти на лінію річки Калюс, середній – до Ялтушкова, лівій – у район Старокостянтинів-Летичів.

Вихід груп на вищезгадані позиції після низки боїв на початку жовтня закінчився, та не зовсім, бо середня група залишилася на захід од наміченої їй лінії. Червоне командування вже встигло підвезти чимало свіжих частин, що складалися переважно з казанських татар – добрих вояків, які, однак, через свою малосвідомість не знали, за віщо та з ким вони б'ютьея. Нові частини настільки зміцнили Червону Армію, що вона не тільки уперто захищала кожне село, але й розвинула контракції. Найбільшу активність Червона Армія виявила проти правої групи, бо коли б вона її знищила, то відрізала б усю Українську Армію від території Польщі. Такого самого маневру з ударом у ліве крило Української Армії з півночі не могли більшовики зробити з огляду на присутність там польських військ.

Дійшовши до вищезгаданої лінії, Українська Армія не в силах була просунутися далі на схід, хоч їй конче треба було зайняти такі важливі з боку стратегічного залізничні вузли, як Жмеринка і Вапнярка. Ці дві вузлові станції в руках Червоної Армії служили головними пунктами для вивантаження свіжих військ й амуніції.

Маючи на меті розгромити праве крило Української Армії, вже 6 жовтня червоні почали завдавати міцних ударів у напрямку на Нову Ушицю, обмежуючись на фронтах інших груп тільки розвідницькою діяльністю. З кожним днем все більше розпалювалися запеклі бої, але 3-я дивізія комбінованими ударами піхоти й кінноти відбивала всі ворожі атаки. В цих боях особливу роль відіграла кіннота 3-ї дивізії, що своїми жвавими атаками майже щодня завдавала ворогові великих втрат, захоплюючи сотні полонених. Ці кровопролитні бої коштували ворогові до 2000 забитих і до 1000 полонених. Але разом з тим і 3-я дивізія втратила до 200 забитих і кількасот поранених.

Водночас із бойовими акціями на фронті вся Українська Армія в нагальному порядку проводила мобілізацію людей і влаштовувала своє запілля. Населення охоче йшло до війська, всіма силами допомагало армії в постачанні харчових продуктів, хоч саме воно було економічно виснажене. Адже через територію Подільської й Волинської губерній не раз проходили німці, австрійці, російські білі та червоні війська.

Через відсутність зброї більша частина мобілізованих перебувала в обозах. До бойових частин відправляли невеликими групами залежно від того, чи було чим їх озброїти. Українська Армія напружувала всі сили для підняття своєї боєздатності.

У цей час польські війська (6-а армія) вийшли на лінію Старокостянтинів, Звягель і припинили свій рух на схід, бо з зайняттям цієї лінії вони в належний спосіб забезпечили свої кордони. В пресі з'явилися перші чутки про можливість мирних переговорів між Польщею і Совєтами, а це не могло не стурбувати Український Уряд і Армію. Адже ж від наслідків цих переговорів залежала і доля Української Армії, бо в разі укладання миру між Польщею і Совєтами Українська Армія залишалася самотньою в боротьбі проти всієї Червоної Армії, без жодних засобів для війни. В передбаченні цих можливостей поширення плацдарму, який вона посідала, та перенесення лінії фронту якомога далі на схід набирало величезного значення для Української Армії, бо необхідно було не тільки забезпечити армію харчуванням і поповненням у людях, але треба було також конче зв'язатися з повстанцями, які діяли на всій Правобережній Україні.

12 жовтня з наказу командарма всі групи перейшли в наступ з таким завданням:

Ліва група (ген. Загродський) мусить оволодіти районом Летичів-Літин.

Середня (ген. Безручко) – районом Ялтушків-Бар.

Права група (ген. Удовиченко) – прорвати ворожий фронт, випустити в запілля ворога Окрему кінну дивізію та вийти на лінію залізниці Могилів-Жмеринка.

Ворог зустрів наступ наших груп контрнаступом, але вже 14 жовтня перемога була на боці наших сил. Ворог розпочав відступ, затримувався на кожній межі й уперто боронився. Незважаючи на це, українське військо поволі відтискало ворога на схід, особливо вдалі були акції правої групи, яка низкою атак цілковито нищила ворожі частини та вже вийшла на лінію Яруга-Шаргород, готуючи свою кінноту для рейду в напрямку на Вапнярку.

Ще 16 жовтня командарм попереджає частини, що між Польщею та Совєтами, очевидно, буде укладено перемир'я, яке, певно, наступить 18 жовтня, тому армія мусить бути готовою до цього, бо тоді, як це станеться, воно відіб'ється й на фронті Української Армії.

З цих причин, незважаючи на свою втому, наші дивізії рішуче продовжували наступати. Разом з тим і Червона Армія, розуміючи стратегічну ситуацію, в якій опиниться Українська Армія в момент перемир'я, і значення для останньої її плацдарму, напружує всі зусилля, щоб стримати наш наступ.

На всьому фронті Української Армії йдуть жорстокі бої, в яких українські дивізії виходять переможцями. 18 жовтня Українська Армія доходить до лінії Яруга, Ялтушків, Літин. Ворог відступав скрізь, та раптом 18 жовтня частини одержують наказ: Армії УНР припинити бойові дії проти червоних військ 18 жовтня о 24 годині.

Перемир'я наступило в той час, як 14-а совєтська армія була нами розгромлена, коли для руху Української Армії на схід майже не було перешкод. Ще кілька днів, і в руках нашої армії опинилися б залізничні вузли стратегічного значення, такі, як Жмеринка й Вапнярка. На фронті Української Армії перемир'я наступило не відразу, бо ще 19 жовтня на багатьох відтинках фронту йшли бої. Українські частини, незважаючи на наказ, не змогли стримати свого розгону і намагалися зайняти найкращі межі для своїх позицій. Ще ранком 18 жовтня на багатьох фронтах дивізії з'явилися парламентарі від червоних військ із попередженням, що о 24 годині мусить наступити припинення бойових акцій. Це свідчить про переляк ворога перед перспективою подальшого просування Української Армії на схід.