Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

де були виставлені ритуальні шати, жезли, чаші, дошки з написаними на них у різний спосіб приписами та інші експонати.

— Ходімо, Ноде, — торкнув друга за рукав Рамир. — Схоже, він справді вирішив прочитати увесь курс історії віри...

— Видно, що любить свою роботу. Нам ні у школі, ні в училищі про віру у Зорю Безмежжя нічого не розповідали.

— Та й про знищений метеоритом другий залюднений континент лише побіжно згадували, — додав Рамир.

Парубки залишили групу школярів, проминули зали, що розповідали про часи, коли заможний порт Гирлон ще не перетворився на місто-князівство, і опинилися перед діорамою, яка відтворювала обідню залу легендарної таверни, де за столом перед відкритим вікном сиділи кремезні близнюки — воєвода Тод та пірат Нод з келихами гирлонського міцного у руках. У вікно зазирали грона знаменитого синього махрового бузку, а вдалині на лазуровій воді бухти майорів вітрильник. Підпис під діорамою сповіщав, що у ній використані автентичні предмети з таверни «Тод і Нод».

— Слухай, а ти таки трохи схожий на близнюків, — Рамир переводив погляд з воскових постатей на діорамі на Нода, а тоді знову на них.

— Давай вшиватися! — прошепотів «герцог». — Он вже бабця на нас звернула увагу.

Справді, літня жінка на стільці у кутку, доглядачка експозиції, протерши полою кофтини окуляри, з цікавістю розглядала Нода. Хлопці залишили залу та поквапилися до ліфта, що доправив їх на дах музею. Там просто неба розташувалася кав'ярня. З цієї найвищої точки у Гирлоні було добре видно усю територію Князівства: з одного боку — міські квартали та море аж до небокраю, а з іншого — схили передгір'я, за ними роздвоєне річище Ардани, східний рукав якої впадає у Туагирлонську бухту, а західний — у відкрите море неподалік Арда. Рівнина між рукавами уся помережана прямокутниками полів, пасовиськами з пістрявими чередами та сірими отарами на них. Там і тут буяли гаї та переліски. Узявши собі по морозиву з меленими горіхами і тертим шоколадом, друзі зайняли столик, з якого могли насолоджуватися краєвидом.

— За річкою вже, мабуть, Ланод, — припустив Рамир.

— Звісно, Ланод. А ви що, цього не знали? — пролунав насмішкуватий високий ламкий голос позаду. Біля столу виник якийсь рудо-кудлатий персонаж у картатій сорочці та закоротких штанях, з-під яких стирчали тонкі ступні у сандалях на босу ногу. Він дивовижно нагадував їх нещодавню знайому Ноу. Лише рудуватий пушок над верхньою губою засвідчував його чоловічу стать. На шиї у підлітка теліпався фотоапарат з чималим об'єктивом, що відразу дуже не сподобалося Рамирові.

— От невігласи! — хлопець без церемоній всівся за їх столик.

— А по голові? — запитав Рамир.

— Що по голові? — юний нахаба вдав, що не розуміє погрози. Чи й справді не зрозумів?

— По голові отримати не хочеш, шмаркачу? — терпляче пояснив борець.

— Ти погрожуєш завдати мені тілесних ушкоджень? — сині очі фотографа випромінювали майже непідробне здивування.

— А й справді, юначе, — втрутився Нод. — Здається, ми Вас не запрошували до знайомства...

— Мене ні, а от з моєю сестрою та її подругою Суаною ви позавчора добряче познайомилися на яхті, а тоді ще й у «Мажорі».

— Тож бо ти видався мені знайомим, — занервував Рамир. — Нишпориш? Чого тобі треба?! Грошей?

— Та йди ти під три Ратхи!.. — обурився кудлатий.

— А попервах інтелігентом прикидався, — розсміявся Нод. — Так вишукано говорив. Нічого у нас із твоєю сестрою та Суаною не було...

— Тож бо у газеті про вас написали, що ви з бароном Доргом...

— Цеє, — Рамир, не втримавшись, непомітно вділив хлопцеві добрячого стусана ліктем попід ребра.

— Ох! — фотограф зігнувся над столом. — Ти чого?

— Ти ж запитував, чи не маємо ми наміру завдати тобі тілесних ушкоджень. От і отримуй відповідь, — обґрунтував свої дії Рамир.

— Ну, добре, слухайте! Чим займається Ноа, направду мене не обходить. Батьки вдають, що нічого не помічають, а я їй у няньки не наймався. Ноа мені якось розповідала, що Дорг дуже цікавиться крегами. Це такі тварини викопні...

— Нам відомо, що таке креги, — урвав його Рамир.

— Хто вас розбере, — знизав плечима хлопець. — Не знаєте, що Ардана є кордоном між нашим Князівством і Королівством, а про це кожен двійочник у третьому класі вже знає! А от про крегів ви, як виявляється, чули...

— Я згадав! — Рамир вказав ложкою на хлопця. — Це ти чіплявся до Самуса, коли ми вчора з гавані від'їздили! То чого треба?

— Ноа вранці перед тим, як їхати до яхти, телефоном домовлялася з Суаною, де й коли їм зустрітися і, між іншим, насміхалася з Дорга — з його наміру відправитися в експедицію на пошуки крега. Вони його поміж собою так і звуть: барон Крег. А я теж вважаю, що креги насправді існують...

— І хочеш в експедицію разом із ним, — зрозумів Нод.

— Так!!!

— А чому ти такий впевнений, що ті звірюки таки існують? — далі допитувався Нод.

— Якщо попросите Дорга за мене, щоб фотографом чи хоч юнгою узяв мене до експедиції, розповім.

— Попросимо, коли розкажеш, як ти нас тут вистежив, — відповів Рамир.

— Та простісінько. Коли в мене не вийшло поговорити із Доргом на пристані, я пригадав: Ноа колись говорила, що він завжди зупиняється у «Мажорі». Вранці я приїхав до готелю. Тинявся подвір'ям, сподівався, що раптом зустріну барона Крега, тьху, Дорга! Газету знайшов на столі під шатром. Ту, де про вас написано, що ви обидвоє з себе такі усі... загадкові, — хлопець відсунувся далі від Рамирового ліктя. — Доки читав, проґавив, як мене охоронець помітив. Він мене вигнав з двору, а я нишком повернувся і за кущем сховався. Дивлюся, а барон уже виїжджає на своїй крутелезній тачці. А тут ви на лаві. Чую, що до музею намилилися їхати. Ну, і я за вами, тільки ви на таксі, а я на автобусі.

— А ми саме заслухалися старого екскурсовода, й ти нас наздогнав, — завершив Нод.

— Не про те мова, — напружився Рамир. — Що ти, рудий, ще за кущем почув з нашої розмови? Не скажеш правду — он, у Ардані крегів шукатимеш... До самої пенсії.

— Ну, про якусь спадщину... Про Республіку, ще... Ой, йой!!! — скрикнув підліток, бо