Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не встиг поїзд рушити, як він розірвав пакет і висипав вміст на столик. Позбавлені води і скидані на одну купу істоти безпорадно роззиралися навколо, благаючи милосердя. Навіть пластикові, зроблені над оспіваною в піснях річкою Хуанхе, вони все одно залишалися морськими істотами. «Ти б їм водички дав», — пожартував я, не сподіваючись, що він сприйме мій жарт усерйоз, видобувши зі спортивної торби, якою обзавівся за своєї без мене бутності в місті, жовте пластмасове відерце з синьою дужкою — це ж треба, який патріот.
Через хвилину він вертався із туалету, тримаючи дужку відерця, в якому приємно хлюпотіла вода, з таким блаженним виглядом, який тільки може бути в нього щоразу тоді, коли йому здається, що зробив добру справу, як-от зараз, укинувши туди новоспечених морських друзів, де їм було, хоча тісно, одначе не тужно, тим паче, що він бавився і розмовляв з ними і так майже цілу дорогу, давши мені зайнятися власними справами.
Я відкинувся назад, на спинку м’якого сидження, поклавши голову на пуф і розпруживши в’язи, які мають спокій хіба вночі, до того ж не завжди, а лише тоді, коли я вкладався спати, та ще оце на морі — де я вилежувався на розкладачці під синьою парасолею, що тріпотіла крильцями, дозуючи ультрафіолет безхмарного сонця, чого цілком вистачало, щоб біле тіло, з яким я часто мав свої суперечки, вкривалося легкою засмагою, не спікаючись і не облущуючись.
Отож, я поринув у справи, віддавшись їм, яких назбиралося і набігло, з усією післявідпустковою натхненністю. Я заплющив очі й увійшов у свій робочий кабінет — я не мав кабінету на цій безнадійно тлінній землі, де все минуще й минає швидше і швидше, де міняються вартості і герої, день і ніч, чорне і біле, стілець і стіл і навіть їхній дизайн. Мій кабінет був так само зі мною, як слимакова хатина зі слимаком, його годі було побачити, адже був не на мені, а в мені — не на моєму карку, а в мені всередині. Там, де серце? Радше, на тридцять-сорок сантиметрів вище, захищений від загроз і зазіхань, негод і лихого погляду. Я заходив туди, коли мені було потрібно, і будь-де. Заходив, сідав і брався до праці,
— Теракт —
від якої мене відволік пронизливий скрегіт. Робочий стіл подався вперед, розкладені книжки і папери злетіли на підлогу, стілець, на якому я сидів, в’їхав у стіл і мені на якийсь час забило подих...
Розплющивши очі, я побачив перекинене відро, вода розтікалася змійками по вагону, морський коник лежав на бочку і дивився на мене благальними оченятами.
Вагон, у якому я їхав, з відкритим салоном, розділеним навпіл скляною перегородкою на половину для курців і половину для тих, хто не курить, був майже порожнім. Потяг або ж те, що від нього залишилося, знаходився посеред покинутого поля з незібраним врожаєм перестиглого жита, що важко колосилося і вгиналось на вітрі шелестом, в якому вчувався стогін.
В небо вигадливими химерами стирчали, розкривши гострі пелюстки розкустраних колій і покручених кривими спіралями пасажирських вагонів металеві квіти глобального тероризму. Тероризували всі всіх, леопард — антилопу, Людина — Природу, глупота — розум. Від запаху, що стояв навколо, понуджувало. Поїзди далі не їхали.
Переді мною пропливали картини. Першим я згадав учителя географії, який свого часу мучив мене запитанням: «Ну, де ж він, кінець світу? Де він закінчується, мій любий невігласе?» — «Тут, у цих хащах». — «В яких таких хащах?» — «Металевих, Геліотропе Меридіановичу», — відповів би я зараз, проте сумніваюся, чи блаженний, а тепер ще й блаженної пам’яті Геліотроп Меридіанович, який черпав світло зі свого невичерпного єства, почуваючись завше щасливим, зміг би мене зрозуміти.
Я згадав викладача історії релігії та атеїзму, який за урок двічі-тричі відлучався в комірку, де тремтячими руками, з обличчям у потрісканих судинах, що утворювали дедалі химерніші плетива, і непристойно розбубнявілим носом, що зраджував безнадійного пияка, наливав собі п’ятдесят грамів. Він діставав нас щоразу тією самою нестерпною катеринкою: «Ну, коли ж він настане, ваш кінець світу?» Він завжди і з притиском додавав це «ваш», невідь-навіщо, мабуть, тому, що його кінець світу, його індивідуальний і персональний був уже не за горами. Ми мовчали, і тоді, перевівши подих, він вибухав: «Його не існує! Світ нескінченний, ви попіл, черв’яки, нікчеми, ґвинтики!». Горлав, топчучи підлогу кабінету, мовби чавив невидимих черв’яків, а його рухи нагадували танок божевільного. Ледь вгомонившись, він вибухав знову: «Авжеж, попіл! Попіл! Жалюгідний попіл! Подмух — і ви розвієтеся!» Він дув, ще гірше буряковіючи, але ми не розвіювалися.
Я згадав наставника християнської етики, в якого купка нас, ризикуючи своїм майбутнім і теперішністю своїх батьків, відвідувала підпільні заняття і який виявився представником однієї з тих течій, яких християнство має чимало: «Ви знаєте рай?» — «Ні», — відповідали ми в один голос, і він провадив: «Радійте за кожного і один за одного, бо смерть — дорога в рай! Там гарно — щебечуть птахи і пахне есенціями». «Там нудить і тхне скипілою кров’ю і смаленим людським м’ясом», — заперечив би я тепер, але, радше за все, він би мене не почув, перебуваючи в солодкій ілюзії, сповненій пташиного щебету і барвистого цвіту, проте й там, далеко-далеко, в недосяжній утопії, яку він проповідував, його рано чи пізно потурбували би.
— Це рай? — запитали б його.
— Рай, — відповів би він дещо запишано, як це роблять, коли мають змогу підтвердити свою правоту.
— Нам сюди, — сказали б йому.
— Ви помиляєтеся, — він заступив би їм шлях, обвішаним з ніг до голови зброєю, з закривавленими руками і пошматованими тілами.
— Нам обіцяли, — наполягли б вони, пробуючи відсунути його вбік.
— Що і — головне — хто? — не поступався би він.
— Нам обіцяли по сто найвродливіших красунь на кожного.
— Це не бордель, — запротестував би він, а вже наступної миті в строкатій кольористиці раю стало би на кілька крапель більше червоного, як осінь додає навкіллю багрянцю.
Уже вісім років, як Геліотроп Меридіанович Паралеля лежав у родинному склепі свого рідного села — тіло доволі глибоко, душа надміру високо, аби почути мою запізнілу відповідь, якої він тоді так і не дочекався. Ось він, кінець світу, про який мене багато літ тому, у класній кімнаті з відчиненими вікнами, адже була весна, щебетали птахи і на липах, що росли вздовж дороги,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.