Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я викрав з фургона дона Рамона,
П'яницю, розпусника-цапа…
Сатир не наважувався звинуватити Різника. Але дивився на нього з виразом невимовного болю, дивився поглядом обкраденого митця, поглядом людини, яку спіткало страшне лихо: його шедевр украли, перш ніж він спромігся його виставити.
А Тройо не було й близько. Тройо все знав, але слушно вважав, що краще триматися осторонь. На нього не повинна впасти підозра. І Різникові було боляче це усвідомлювати. Щоб оцей Трояно та ставився до нього зверхньо, полишивши його самого обливатися потом під цим палючим сонцем, брудним потом помийної ями, смердючим і липким потом мерзотників, відщепенців, людей низького походження. Трояно тоді не прийшов, звернув усе на хворобу. Та й ніколи б такого він не вчинив. Вони, аристократи, нездатні, бачте, на підлі вчинки, а от він, плебей, здатний на все…
Сатир ішов, ніби автомат, хрускаючи пальцями рук, а коли цього здавалось йому замало, вивертав їх, гриз нігті. Але, бувши богемником, безвільною людиною, католиком і фаталістом, потроху заспокоювався, як і завжди, коли з ним траплялася якась неприємність, — адже, зрештою, на все воля божа. Мабуть, господь не схотів, щоб я прославився за рахунок ближнього. Бо якби цю ляльку провезли, дон Рамон зашився б у свої володіння і носа цим палючим сонцем, брудним потом помийної ями, смерті… Наївний митець, нещаслива щира душа! У країні, де нічого не важать моральні цінності, хоч як зроби, то все виходить однаково… Та воно, може, й краще, що його обікрадено, — втішав він себе, — менше відповіда…льності, хотів подумати, але зразу ж виправився: менше відповіда…ти вдома, де незаміжні сестри стали б йому дорікати за його виступ проти соціального класу, до якого вони самі належали, хоча були бідні й мусили заробляти на прожиток: він — даючи приватні уроки з геометрії, а вони — уроки гри на піаніно, співів та малювання по шовку.
Якби тільки, — обурення не вщухало під його благеньким і геть вицвілим полотняним костюмом, — якби тільки дізнатися: хто і за яку винагороду це вчинив — за гроші, за дружбу, за вдячність? Знав би він, що причиною тут не були ні гроші, ні дружба, ні вдячність, а тільки рожеві дівочі перса…
Іще одна думка глибоко хвилювала його серед оплесків і пожвавлення, що їх викликав віз із оцими моторошними християнами. Холонучи від страху, він думав, що той, хто викрав дона Рамона, мабуть, знищив його, спалив і з його шедевра зостався тільки попілець… Попілець… — знай повторював про себе Сатир, розмовляючи майже вголос, — тобто нічого, нічого не лишилося від витвору, гідного музею Гревен.
Врешті показався факультет права, де мав закінчитися хід. Вози, прапори, транспаранти спинилися перед величною будівлею, що її стіни, величезні вікна, колони й антаблементи, перед якими стояли шеренги сосен і бамбуку, були обвішані чотками, ладанками та чернечими каптурами. З вікон факультету групи хлопців кидали в натовп конфетті та серпантин, підпалені петарди, які вибухали в повітрі, листівки з бойовою піснею студентів «Чаланою», що її от-от мали проспівати вперше, а також примірники «І не введи нас у спокусу…». А тим часом демонстранти бурхливим потоком вливалися досередини. І вже в широких склепінчастих коридорах, що оточували патіо, міцно побравшися за руки, кружляли хлопці й дівчата (дві вервечки в одному напрямку й одна, в центрі, — в протилежному), утворюючи видовжені кільця, які раз у раз розпадалися на дрібні низки. А в патіо, під навісом, бив «пивний фонтан», або «пивограй», і там зібрався гурт спраглих, що перехиляли кухлі з пінявим напоєм. Чіко Черевань, завзятий пліткар, обслуговував юридичний факультет разом зі своїми помічниками Псалтирем, Тихим, Тавром, Перцем і отим ветераном, що повернувся на факультет по двадцяти роках заслання, але й досі казав «ми, хлопці». Серед питців пива утворювались і розходились групи. Мавпа, гроза Східного кварталу, обіймав зразу стільки плечей, на скільки вистачало йому рук. Міліметр ішов геть і вертався щоразу з новими товаришами, вимахуючи руками, точніше сказати, рукавами: він доношував піджаки та плащі своїх дідів-прадідів, і рукави цієї історичної одежі були задовгі для його рук. Пузань, Ведмеже Вухо, Чорт і Риба надривали животи від сміху, дивлячись на Клемансо (цей любив, коли його так називали), перевдягненого вагітною жінкою, якого вели під руки, з одного боку Гостряк, червневий поет, — бо вірші він писав тільки в червні, — а з другого — Редька, веселий, легковажний, дженджуристий і завзятий хлопець. Нараз усе завмерло. Замовкли тріскавки, гітари, крики та пісні ошалілого від веселощів студентства. На вулиці перед тисячами людей зачитували урочистий декрет демонстрації.
«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що в політиці ми є тими, ким ми не є, і не тими, ким ми є, тобто ми й не ліберали, що гризуться за владу, немов шакали, і не консерватори лайна. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що вважатися чоловіком можна лише тоді, коли маєш сина, отож ми його вже маємо, і він стане депутатом, бо вміє повертати носа, звідки вітер віє; коли посадиш дерево (а ми його увіткнули в самий зад Центральної Америки); коли напишеш книжку (а найлегше написати плагіат, особливо якщо це праця з історії, а ти міністр освіти); і коли вб’єш одного янкі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.