Читати книгу - "Холодний Яр"

звідтіль чи звідсіль — промине немало часу. В цей час зауважую «бісової віри дитину».

— Ганю, що стоячи під хатою — з цікавістю оглядала заповнену повстанцями долину. Мовчки показую на неї очима Чорноті. Андрій стиснув губами.

— Та... хлопцям голови крутить добре — може й надасться... Пошли її зараз, а у Медведівку до Ліди напиши записку і пошли верхівцем. Буде певніше.

Підходжу до дівчини і садовлю її коло себе на призьбі.

— Ганю! Підеш до Чигирина подивитися, що москалі роблять?

— Піду.

— А не боїшся?

Ганя заперечуюче крутить головою — потім блискає рівними рядками зубів:

— Або я не козачка?!

У хаті Ганя кладе до старого кошика пляшку від нафти і торбинку на сіль. Щоправда, цих «рідкощів» давно у Чигирині немає і ніхто по них туди не ходить, та цього не мусять знати москалі, які щойно прибули в Україну. Зав’язую їй у хустину жмут совітських грошей і повчивши — виправляю під наказування матері, щоб до тих «харцизяків» зуби не шкирила та до хати не йшла, як будуть запрошувати. Послав також записку до Ліди, щоб ішла до Чигирина і розглянувшись — верталася на Мельники.

Збоку Мельників надійшов новий відділ. Попереду великий жовто-блакитний прапор із написом: «Курінь Білого Яру». Та колона не була довга... Отаман Мамай, соромливо ховаючи очі в борідку, оповів Деркачеві, що Побережжя — підвело... Побережани готові до бою з ворогом, але... відходити від своїх хат не хочуть. Бояться, що частини, які пересуваються по Побережжі — попалять села. Своїх «рибалок» вивіз Мамай човнами із очеретів та обійшов ворожі частини над Дніпром, уночі. Привів двісті двадцять чоловік із двома важкими та двома легкими кулеметами. Свою прославлену гармату — затопив у комишах.

Тим часом кінний зв’язок із Трушівець привіз відомість, що чигиринським трактом, поза Тясмином — наближається до того села довга валка підвід із червоними прапорами. На підводах повно людей — озброєних чи неозброєних — не можна було здалека розглядіти. Отаман наказав Чорноті вислати кінну розвідку.

Десять кіннотників під командою Соловія, замиготівши у повітрі начепленим на списа лискучим червоним прапорцем — поскакали у бік Тясмину.

Козак із застави, виставленої по дорозі на Жаботин, привів до штабу двох хлопців з рушницями. Отаман усміхнувся і поздоровкався з ними.

— От так доказали наші жаботинці! Тільки всього вас — чи може ще зо два позаду йде?

— Та ні — ми це тільки попередити, щоб непорозуміння якого не вийшло... Ідуть наші жаботинці — чоловік мабуть із півтораста, тай із сіл новобранці йдуть та на підводах їдуть. Ну а багато, звичайно, вдома залишилися, — ми, кажуть, ні туди, ні сюди не підем — наша хата скраю.

— Багато йде?

— Та хто зна! Гуртами йдуть. Може п’ять, може шістьсот буде усіх...

По короткій розмові жаботинці пішли зустрічати своїх. Незабаром, з-поміж ліса виткнулася перша група повстанців Жаботинської волости, ще минулого року опанованої «советской властю».

На розгорячених конях вернулася розвідка і Соловій оповів, що «валка із червоними прапорами» — переїздить вже міст на Тясмині, та під проводом залишеного кіннотчика — їде на Кресельці. То із сіл за Чигирином, розположених в куті між Дніпром а Тясмином — ідуть на мобілізацію новобранці, що як самі кажуть «заблудили» і шукають найкоротшої дороги до Кам’янки. Виступили із сіл з червоними прапорами під проводом комуністів — уповноважених із повіту, що переводили у тих селах мобілізацію, здираючи за одним заходом «развйорстку». По дорозі об’єдналися в одну колону. Тоді виникнув «конфлікт». Уповноважені хотіли везти їх до Кам’янки окружною дорогою, через Чигирин, а хлопці заявили, що знають коротшу дорогу через... Мотрин манастир. А що «товариші» не погоджувалися, бо боялися холодноярських «бандитів» — то їх пов’язали, заткали їм шматами роти і, прикривши на возах соломою — везуть до нас. Валка та досить солідна: понад сто возів із «новобранцями» та понад тридцять із свиньми, курми, телятами, салом і збіжжям, що їх уповноважені при допомозі міліції «зібрали» у селах для червоної армії. Вістка про це оббігла долину і повстанці згромадилися коло дороги, вичікуючи прибуття «гостей». Штаб дожидав коло воріт лісничівки. Нарешті валка в’їхала у наше розположення. До люшні переднього воза був прикріплений червоний прапор. Коли віз порівнявся з нашими прапорами, що були застромлені у землю біля воріт лісничівки — на ньому станув чорнявий парубок у розхристаній вишитій сорочці, вихопив червоний прапор, жбурнув його нам під ноги і нахилившись витягнув з-під соломи жовто-блакитний на короткому держаку. Розмахнувши руками — рвучким рухом підніс його вгору:

— Слава Україні!

Долина застогнала від тисячеустного «С-л-а-в-а-а!» і пустила його луною в яри.

До штабу прийшли провідники сільських груп, що прибули цією валкою. Привели шістьох напівмертвих від страху і «невигідної їзди», уповноважених. Усі, як на замовлення — жидки у віці 17-20 літ. Удвох із Чорнотою займаємося їх допитом. Та годі було видобути із цих заляканих дріжачих створінь щось багато більше від: — «Тавагіщі! Добгодії! Не вбивайте нас! Ми вам будемо служити!» За півгодини «ліквідаційна комісія» під проводом Соловія, захопивши із собою рискалі — повела уповноважених «савєтской власті» до ліса.

Заледви четверта частина тих, що прибули, мала рушниці, які крадькома від уповноважених заховані були у солому на возах. Останніх треба було озброювати.

«Новобранці» із сіл, що не належали безпосередньо до організації Холодного Яру — прибували дальше, більшими і малими групками. Прийшли хлопці із Черкаського повіту, з’явилося кількадесять полтавців із-за Дніпра, що вночі переплили човнами на цей бік і по-три по-чотири — перебралися через Побережжя. Ці «новобранці» мали лише коротку зброю — револьвери та обрізи із рушниць, заховані під одіжжю. Наказу про «мобілізацію», на полтавський бік ми не посилали, — хлопці довідалися про неї від рибалок з цього берега.

Хоч із дальших сіл з’явилася до нас лише мала частина із тих, що підлягали большевицькій мобілізації, але стверджуємо факт, що на червоні збірні пункти не пішов ніхто. Хіба ті, що мешкали у селах поблизу повітових міст, де рука влади — була вже тверда.

Перед полуднем роблю підрахунок. Зібралося понад сім тисяч, за малим винятком, добре озброєних козаків. Прибуло кількадесять кінних. Не прибули зовсім села із-за залізниці, що з них мав скластися 3-й курінь.

Отаман дав наказ скликати до штабу усіх сільських отаманів і провідників окремих груп. Приступаємо до розвинення куреня в бриґаду, начальником штабу бриґади призначив отаман сотника Грицаєнка — штабового старшину з Херсонщини. Осаулом бриґади —