Читати книгу - "Холодна байдужість, або Дракони вмирають на світанку, Лариса Бондарчук"

Аріан спохмурнів. Ступив крок до Софійки й промовив:

- Софіє, я хочу подякувати вам за те, що врятували мене там, у королівському палаці, під час нападу.

- Ми з вами квити! – розсміялася вона. – Ви врятували мене, я врятувала вас, ніхто нікому нічого не винен.

- Ні, я винен вам, - заперечив Аріан.

Він раптом узяв Софійку за руку, і вона затремтіла від гострого відчуття неспокою, напруження, очікування.

- Я винен вам, - повторив Аріан.

Дракон нахилився і поцілував Софійку в губи. Цього разу поцілунок був ніжний, м’який, справжній. Це був поцілунок вдячності, ласкавий та делікатний. Софійка затрепетала, як билинка під вітром, але не відповіла, хоча дуже-дуже хотілося, вона м’яко відсторонилася і сказала:

- Не треба, алісе Аріане. Ваші квіти цвітуть. Вам треба знайти Віринею.

Брови Аріана скорботно зійшлися на переніссі, він відпустив Софійчину руку й глухо повідомив:

- Я знайшов її. Але... Я не хочу... Чому? Чому я хочу бути не з нею? Ви тривожите мене, Софіє... Я не люблю, щоб щось не було мені підконтрольним. А ви – як вітер чи вода: втримати в руках неможливо. Я між двох вогнів. Віринея. Так. Вона ідеал. Бездоганна! А ви - завжди в ранах і з болем. Біль віддає в моє серце. Краще б вас не було! Я знав би, що робити. А так...

Він замовк.

- Так, краще б мене не було, - погодилася Софійка. – На добраніч! – і, опустивши голову, вийшла з бібліотеки.

- Але ви є, - стиха промовив Аріан їй вслід.