Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 22.2

***

- Даміре, давно не бачилися, друже! – Станіслав піднімається зі свого місця і робить крок мені назустріч.

Я міцно тисну його руку у відповідь. Розглядаю друга, якого не бачив, здається, років зо два. Він усе такий самий задоволений життям ситий кіт. Зразковий чиновник, люблячий чоловік та батько.

- Як у тебе справи? Як бізнес, як робота? - Запитую, займаючи місце навпроти нього. До нас одразу підскакує офіціант, приносить їжу, яку наперед замовив Богданов.

- Все добре, крутимось як можемо.

- Гарний готель відбахав, не пам'ятаю, щоб раніше його бачив у місті.

Озираюся на всі боки. Розмістити ресторан на останньому поверсі з видом на засніжені гори, а не на першому, як це зазвичай буває в готелях, було чудовою ідеєю.

Зараз тут майже нікого немає. Після бурхливого святкування швидше за все постояльці або відсипаються у номерах, або підкорюють лижні траси.

- Це моя дружина всім заправляє тут. Подобається їй це діло. Але незабаром доведеться їй покластися на помічника у всьому, ми поповнення в нашому сімействі чекаємо.

Стас усміхається, з гордістю повідомляючи мені цю новину.

– Вітаю. За таку справу можна й випити, - тягнуся до пляшки віскі та розливаю по склянках.

Якийсь час ми говоримо про те, про се, згадуємо минуле, потім Богданов запитує:

- То що змусило тебе приїхати в таку далечінь? Не просто так ти раптом час на мене знайшов і на зустріч покликав.

Я відкладаю убік столові прибори, піднімаю погляд на друга. Схиляюся до нього ближче, говорю тихо:

- Я вирішив політикою зайнятися, вибори навесні. Мені потрібна довірена людина по твоєму регіону. Найкращої кандидатури, ніж ти, знайти неможливо. Що скажеш про це? Звісно, ​​з перспективою, що я тебе потім перетягну до столиці.

Посмішка Богданова відразу злітає з обличчя, він стає дуже серйозним.

- Не знаю, Даміре. Мені треба подумати. У мене, як ти зрозумів, вагітна жінка і пологи на носі. Зараз мене цілком влаштовує моє місце.

Його відповідь мене трохи розчаровує. Я розраховував на впевнене "так".

- Ну, ти подумай, ще є час. Мені потрібно зібрати команду з людей, яким я можу довіряти.

- Твоя бабуся все ще має чималий вплив на «великих» людей. Ти з легкістю зможеш з її допомогою потягти до себе будь-кого.

- Моя бабуся поки що не знає про мій дебют в політиці, - відкидаю убік серветку. – Мені доведеться трохи відійти від сімейного бізнесу, їй це не сподобається, – посміхаюся я. Бабуся багато сил і грошей вклала, щоб виховати гідного нащадка в моєму обличчі.

- Добре, я подумаю над твоєю пропозицією. У принципі, це навіть вигідно. Нова влада швидше за все мене прибере відразу після виборів і поставить на моє місце когось іншого.

– Подумай. Я розраховуватиму на тебе, - киваю йому і роблю ковток зі склянки.

- Невже це Дамір Желєзнов? - За спиною лунає мелодійний жіночий голос. Я обертаюсь і брови вгору злітають.

Дружина Богданова, здається, не змінилася за останні десять років. Стала навіть гарнішою, ніж була. І не скажеш, що у цих двох донька вже доросла є.

Я підводжусь із крісла і вітаю господиню готелю. Роблю їй кілька компліментів. Вона сідає поряд із чоловіком. Якийсь час ми проводимо за приємною розмовою і я навіть трохи заздрю ​​Станіславу. Стільки років разом, а в погляді обох все ще іскриться кохання та ніжність один до одного. Їм вдалося створити справжню родину. У роті з'являється гіркота, коли згадую своїх батьків. Їхні сварки викликали в мені напад паніки, я був зляканим маленьким хлопчиком, який ховався у шафі, коли вдома розпалювалася атмосфера.

- Даміре, а ти коли до столиці? – раптово питає Станіслав, вириваючи мене із неприємних спогадів.

- Післязавтра швидше за все, - у думках відразу ж образ Аврори спалахує. Два дні залишилося і побачу її, торкнуся її солодкого тіла.

– У мене прохання до тебе є. Дружнє, - Стас дивиться на мене, примружившись. Трохи зволікає, ніби роздумує, чи варто просити про щось.

- Говори, допоможу якщо це буде в моїх силах, - відкидаюся на спинку крісла і розстібаю верхній гудзик сорочки, бо після випитого трохи задушливо стає.

- Дочку мою зможеш підвезти до міста? У нашого водія дружина народила і він відпустку на два тижні взяв, не хочу, щоб вона в таку погоду на автобусі тяглася.

- На автобусі? Невже ти, друже, так зубожів, що доньці машину купити не можеш чи… постривай, їй же ще немає вісімнадцяти?.. – намагаюся згадати, скільки там його доньці зараз має бути, але не можу.

Навіть її ім'я не пам'ятаю.

Станіслав та його дружина починають сміятися.

- Є в неї машина. У гаражі стоїть. Водить вона погано. Тому далі нашого містечка не наважується виїжджати. То що, виручиш?

- Без проблем. Тільки я рано виїжджаю. О  шостій. Назад, якщо потрібно, можу з водієм відправити її, щоб ваше чадо в цілості й безпеці додому повернулося.

- Назад не потрібно. Вона в університеті навчається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍