Читати книгу - "Спокута"

безнадійні йолопи — і Мейс зі своїми солом'яними матрацами, і Нетл зі своїм дарунком для братів.

Ідучи в напрямку хропіння, він дійшов назад до своєї постелі. Але все одно сон не йшов; свідомість провалювалася в спогади, роїлися нескінченні думки, яких він не міг позбутися. Вони переслідували його, ці старі теми. Ось знову — його єдина зустріч з нею. За шість днів після виходу з тюрми, за день до того, як він мав зголоситися до пункту біля Олдершота. Коли вони домовилися зустрітися в чайній Джо Лайонса на Стренді в 1939 році, вони не бачилися близько трьох з половиною років. Він прийшов раніше й зайняв крісло у кутку, щоб було видно двері. Свобода досі була новинкою для нього. Біганина і тупіт, барвисті пальта, джемпери, спідниці, дзвінкі балачки покупців у Вест-Енді, товариські дівчата, які прислужували клієнтам, простір і цілковита відсутність загрози — він сидів і насолоджувався щедротами повсякдення. Цю красу лише він міг оцінити.

Під час ув'язнення єдина жінка, якій дозволялося його відвідувати, була мати. Щоб не викликати в нього збудження — як йому сказали. Сесилія писала щотижня. Закоханий у неї, саме заради неї стараючись не збожеволіти, він був закоханий і у її слова. Відповідаючи, він удавав, що його «я» лишилося тим самим — ця брехня зумовлювалася прагненням зберегти власну нормальність. З остраху перед психіатром, який також був і цензором, у листах не можна було й натякнути на чуттєвість, та й узагалі на будь-які емоції. В'язницю, незважаючи на вікторіанський холодок, можна було назвати сучасною, передовою. Діагноз йому поставили з клінічною точністю: патологічна сексуальна стурбованість, яка потребує допомоги, а також корекції. Його не можна стимулювати. Деякі його — і її — листи конфіскували, бо там були приховані сором'язливі освідчення в коханні. Вони писали одне одному про художню літературу, вдаючись до символів як до шифрів. У Кембриджі на вулиці вони мирно розходилися, минаючи одне одного. Жодної з цих книжок про щасливо або трагічно закохані пари вони ніколи не обговорювали! Тристан та Ізольда, герцог Орсіно й Олівія (а ще Мальволіо), Троїл і Крессида, містер Найтлі й Емма, Венера і Адоніс. Тернер і Талліс. Одного разу, у розпачі, він згадав образ Прометея, прикутого до скелі, печінку якому щодня дзьобав стерв'ятник. Іноді вона бувала терплячою Гризельдою. Згадка про «затишок у бібліотеці» шифрувала сексуальний екстаз. Той день вони також згадували з любов'ю — усі події, навіть нудні. Він описував і свої будні в усіх дрібницях, але ніколи не згадував про їхнє безглуздя. Це й зрозуміло. Він ніколи не говорив їй і не писав, що боїться вмерти, не витримавши. Це теж було зрозуміло. Вона ніколи не писала, що кохає його, хоча зробила б це, якби таке могли пропустити в листах. Але він і так про це знав.

Вона сказала йому, що покинула свою родину. Вона ніколи більше не розмовлятиме ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою. Він уважно стежив за кожним її кроком, коли вона вдосконалювала свої навички медсестри. Коли вона писала: «Сьогодні я пішла в бібліотеку взяти ту книгу з анатомії, про яку казала. Я знайшла тихий куток і удала, що читаю»,— він знав, що їй душу гріють ті ж самі спогади, в які щоночі поринає він під тонкою тюремною ковдрою.

Коли вона зайшла до чайної — у крислатому очіпку сестри-жалібниці,— це так приємно вразило Тернера, що він стрімко скочив, перекинувши чашку з чаєм. Він почувався незручно у завеликому на нього костюмі, збереженому матір'ю. Піджак, здавалося, був готовий щомиті звалитися з плечей. Обоє сіли, подивились одне на одного, обмінялись усмішками й відвернулися. Довгі роки Роббі й Сесилія кохалися — листовно. Їхнє зашифроване листування сприяло близькості, але якою штучною здавалася ця близькість тепер, коли вони вдалися до балаканини, до безпорадного кодексу — обміну люб'язностями, чемними запитаннями й відповідями. Коли відстань між ними зникла, обоє збагнули, які далекі від самих себе, як випередили самих себе у листах. Занадто довго вони уявляли цю мить, занадто довго жадали її, щоб вона тепер відповідала всім вимогам. Роббі не належав цьому світові, йому бракувало певності, щоб мислити ширше. Я тебе кохаю, ти врятувала мені життя. Він запитав, де вона мешкає. Вона йому розповіла.

— А ти добре ладнаєш зі своєю хазяйкою?

Він не міг вигадати кращого питання, боячись, що западе ніякове мовчання як прелюдія до її чемних слів: мовляв, вона дуже рада знову його побачити, а тепер їй час на роботу. І їм лишилися б тільки ті декілька хвилин у бібліотеці роки тому. Чи не занадто крихкі враження? Сесилія легко могла б зісковзнути до сестринського амплуа. Вона не розчарована? Він схуд. Він зіщулився — і у прямому, і у переносному розумінні. В'язниця примусила його зневажати самого себе, в той час як Сесилія була така сама чарівна, як і тоді, особливо у формі медсестри. Проте вона страшенно нервувалася, нездатна переступити кола дурних чемностей. Натомість намагалася безтурботно розповідати про вдачу своєї хазяйки. Після кількох таких обмінів словами вона глянула на годинник, причеплений ліворуч у неї на грудях, і сказала, що обідня перерва закінчується. Вони провели разом півгодини.

Він проводив її до Вайтголлу, до автобусної зупинки. Дорогоцінні останні хвилини він витратив на те, що написав їй свою адресу — гнітючу вервечку абревіатур і цифр. Він пояснив, що не має права на відпустку, доки не скінчить курс навчання. Після цього йому дадуть два тижні. Вона роздивлялася його, дещо роздратовано похитуючи головою, а тоді нарешті він потиснув їй руку. Цей жест мав виразити все несказане, і вона відповіла йому потиском. Приїхав її автобус, але вона досі не відпускала руки Роббі. Вони стояли обличчями одне до одного. Він поцілував її, спочатку ледь-ледь, а коли вони притиснулись одне до одного, торкнувшись язиками, його безтілесна сутність відчула безмежну вдячність, бо він знав, що віднині пам'ятатиме ще одну річ, яку плекатиме подальші місяці. Тепер він знову малював собі цю картину, лежачи у французькому сараї. Обоє сильніше стиснули одне одного в обіймах і цілувалися, а люди відштовхували їх, поспішаючи на автобус. Він почув щось подібне до пронизливого крику на вухо. Вона плакала, сльози лилися йому на щоку, і від горя її вуста, притиснуті до його вуст, розтягувалися. Приїхав інший автобус. Вона відсторонилася, стиснула йому зап'ястя й пішла не озираючись. Він дивився на те, як вона знаходить собі місце, та запізно подумав, що