Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Справжнісіньким, — кивнув Лейба. — Повновісний цехін на стіл виклав.
— От тепер мені зрозуміло, синку, чому він Цилю тебе рятувати послав… — кивнув Нестору Комар, наче щось для себе вирішив. — Для корчмаря, людина здатна дістати з гаманця золоті монети — завжди поза підозрою. Як святий апостол. Але, якою б не була причина — вона спрацювала. І за це обов'язково треба випити.
Нестор хотів було уточнити, за що саме з перечисленого, але вирішив не турбувати ні себе, ні тестя. Зрештою, яка різниця? Було б що пити, та здоров'я вистачило, — а привід завжди знайдеться.
Від випитого і з'їденого за день, живіт зробився як бубен, і засунутий за пояс пістоль почав мозолити ребра. Козак поправив ручку раз, другий, а потім, голосно чортихнувся і виклав зброю на стіл. Знав би, що станеться слідом, то ще добре подумав би.
Звідкись з поза шинквасу почувся здавлений зойк, а потім звідти вилетіла не дуже охайна, чорнява молодиця, років тридцяти, впала перед Нестором на коліна, схопила за руку і стала цілувати.
— Змилуйся, пане запорожець! Це не він! Це наклеп! Богом клянусь! Ми не хотіли! Лейба ні в чому не винний! Пошкодуй наших діток! Не роби їх сиротами!
— Зей штиль! — несподівано суворо закричав корчмар, зриваючись з-за столу і хапаючи молодицю за плече. — Наріше фрой! Ер вейс хорніхт!
— Обер… ер віль дикх хргенен… — розгублено пробурмотіла та, дивлячись на чоловіка зляканими очима.
— Дугаст зикх туєг гевен. Гей авек!
Молодиця швидко-швидко закивала і, не підводячись, навколішки відповзла від столу. І лише там, схопившись на ноги, зляканою сарною метнулася за прилавок.
— Вибачте, пане запорожець… — розвів руками Лейба. — Примарилося щось Цилі… Стара вже…
Щодо старості, трактир прибрехав. Йому самому не більше сорока, а дружина так і зовсім виглядала набагато молодшою. І личко свіже, і у великих, чорних очах та волога паволока, що зникає з дівочих очей з настанням зрілості. А чоловікові, який розуміється на жінках, говорить про темперамент більше ніж будь-які зітхання і слова.
— І з чого ж вона вирішила, що Нестор хоче тебе вбити? — підняв на Лейбу збентежений погляд Комар.
— Кажу ж, примарилося бабі. За іншого взяла.
— Це зрозуміло, — з п'яною наполегливістю продовжив з'ясовувати Остап. — Але чому тебе взагалі хтось вбивати має? Ти що, горілку розбавляєш?
— Перехрестися, пане Комар. Що за наклеп? На ось, спробуй і скажи: розбавлено чи ні? — корчмар зайве квапливо наповнив чарки і мало не силоміць увіпхнув одну з них Комару в руку. Аби той більше ні про що не питав.
А Остапа й припрошувати не треба. Махнув чарку і… приліг щокою на складені перед собою руки.
— Нехай відпочине, — кивнув Нестор. — А ми з тобою побалакаємо ще трохи. Якщо не заперечуєш.
— Так теє… — напружено відсунувся Лейба, озираючись на всі боки, але в шинок поки що ніхто так і не зайшов.
— Чого крутиш головою? Я в тебе єдиний покупець. Так що шануй...
— Звичайно, пане запорожець. З усією старанністю, — закивав шинкар. — Про що говорити хочете?
— Тесть казав, що у всій Смілі ти найбільше знаєш про таємницю бусурманського золота. Того, що в Степановій балці заховано.
— Брехня, — відразу відхрестився Лейба. Потім зрозумів, що не пасує тестя в очі зятеві брехуном називати і спробував загладити сказане: — Я мав на увазі, що є той, хто більше за мене знає.
— Хто ж це?
— Архип Німий. Якщо є таке, про що він не знає, то можу закластися на свою корчму, цього не знає ніхто.
— Угу. Остап про нього теж згадував, – погодився Нестор.
— Ось. Пан запорожець бачить, не брешу. Тож моя тобі порада: йди до Архипа. А от якщо він не захоче з тобою говорити — адже не дарма старого відьмака Німим прозвали, тоді й вертайся. Обіцяю, розповім усе, що знаю.
— Чому не зараз?
— Щоб не плутати, — пояснив шинкар. — Я можу в розмові щось від себе додати, дід — ляпне своє. А тобі голову ламати: хто має рацію? Знаєш, мабуть, що немає в полюванні гірше, ніж коли слід на слід накладається. Можна зовсім без здобичі залишитися.
— Розумно,— погодився козак. — А далеко Архип живе?
— Не надто... Як заведеш тестя додому, рушай далі вздовж річки. Останній провулок, крайня хата. Не переплутаєш. В усіх глиняні мазанки, а в Архипа хата з дерева. Як то кажуть, і тин нижчий, і дим рідший…
— Йому справді так багато років, як кажуть?
— Цього точно ніхто не знає, — знизав плечима Лейба, — бо немає в місті нікого старшого. А ті, хто молодший, кажуть, що з дітьми його росли. Або з онуками.
— Хіба так буває? — недовірливо стиснув губи Нестор.
— Як тобі сказати, пан запорожець… — знизав плечима Лейба. — Ти он, напередодні, в упиря стріляв. А вони що, на кожному кроці трапляються?
— Теж правда, — погодився запорожець. — Цей мені вперше трапився.
— Отож бо й воно…Сміла незвичайне місто. Тут багато чого не так діється, як скрізь.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан», після закриття браузера.