Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Розділ 32. Полювання

Після сніданку на мене чекав неймовірний сюрприз. Коли я переодягнулася у костюм для верхової їзди, до мене підійшов Зейдан та повідомив, що саме йому доручено провести мене до внутрішнього двору, де й збиралися усі майбутні учасники полювання. Розгублено знизала плечима і рушила слідом за охоронцем.
Вийшли до заднього двору, де вже активно збиралася більша частина учасників майбутнього полювання. Компанія складалася велика: окрім принцес та їх провожатих отримати задоволення від прогулянки збиралася і велика кількість придворних дам і кавалерів. Усім хотілося відчути азарт від переслідування жертви. Хоч я й не розділяла загального захоплення – як вже зазначала, не любила полювання, проте теж була збудженою у передсмаку гарної кінної прогулянки.
Допоки я оглядалася, до мене наблизився Його Високість принц Харальд. Привітавшись, спадкоємець поцікавився:
- Полюбляєте полювання, Аліє?
- Ні, - дала чесну відповідь.
- Чому? Адже це так весело!
- Не бачу нічого веселого у вбивстві ні в чому не повинної тваринки лише задля розваги.
Було видно, як уся веселість сповзла з принца, коли він промовляв наступні свої слова:
- Так, розвага й справді буде, але ми не вбиваємо тварин даремно: усе це затіяно, аби поповнити запаси палацу для того, щоб прогодувати усіх наших гостей, яких наприкінці місяця приїде ще більше. Чому б не поєднати корисне з приємним?
Я знизала плечима:
- Можливо, ви праві. Проте я не буду брати у цьому участь. Вибачте.
- Точно, як наша мати, - стиха хмикнув Харальд, а потім вже вголос продовжив: - Це ваше право. Тоді бажаю вам отримати насолоду від швидкої їзди та приємної компанії.
Принц схилився у поклоні та відійшов до наступної принцеси, якій теж треба приділити увагу.
Щойно я залишилася на самоті, як до мене, ведучи в поводу Буревія, підійшов Зейдан. Я озирнулася, проте Гарда ніде поблизу не було і у дворі. Все той же Зейдан допоміг мені задертися не Буревія та з поклоном пішов геть, наостанок повідомивши:
- Ваш провожатий скоро приєднається до вас.
Звідки він знає? Ще й вигляд при цьому такий загадковий має. Ну що ж, почекаємо.
Раптом за спиною у мене пролунав найбажаніший сиплий голос:
- Добрий день, моя люба Ліє. Радий вас бачити!
Я аж підскочила від несподіванки. Повернулася і побачила, що молодший принц уже теж у сідлі та зібраний для полювання.
- Навзаєм, Ейне. Бачу, ви теж до нас приєднаєтеся? – як би не стримувалася, проте задоволена усмішка все ж розтягувала мої губи.
- Не тільки, - вуста Брінейна повторювали за моїми. - Сьогодні мені випала честь стати вашим провожатим, Ліє. Якщо ви, звісно ж не заперечуєте.
- Аніскільки! Я дуже рада провести час у вашій компанії, - аж так рада, що серце заходиться від швидкого биття, підстрибує до горла, заважаючи зробити вдих. Яка я щаслива знову бути поряд з принцом! Через приємне хвилювання ледве змогла з себе вичавити: - Але куди подівся Гард?
- Він має інше завдання, тому сьогодні пропустить цю розважальну прогулянку. Ваші зубочистки з вами? – змінив тему принц.
І запам’ятав же зневажливу назву, яку моїм кинджалам дали мої ж охоронці!
- Де ж їм ще бути? – з усмішкою відігнула край рукава, демонструючи руків’я. – Та я не збираюся використовувати їх для полювання. Та й взагалі воліла б прогулятися, замість того, аби переслідувати звіра.
- Он як? – здивовано протягнув Ейн.
- Ви засмутилися? Хотіли б взяти участь у ловах?
- Анітрохи. Мені байдуже, де проводити час. Аби разом з вами.
Мені не почулося? Брінейн справді це сказав? Йому хочеться побути зі мною?
- Можемо прогулятися горами в іншій стороні, якщо ви не заперечуєте, - продовжував принц, навіть не підозрюючи про мої душевні метання. – Тим паче, що нам давно варто поговорити відверто.
Поговорити? Свята Іскра! Про що він хоче зі мною говорити? Про мою дурнувату витівку з кріслом? Так, я вже ладна визнати, що витівка й справді була дурнуватою! Чи, може, про нас? Раптом він хоче сказати, що між нами все скінчено? Але ж ми ще нічого й не починали, насправді. Чи починали?
Допоки я металася між здогадками, Брінейн щось мені сказав. Точно сказав, бо тепер вичікувально поглядав. Ой!
- Вибачте, Ейне. Я, певно прослухала ваше запитання.
Чоловік з ніжністю подивився на мене (так же не дивляться, коли хочуть кинути чи вилаяти, чи не так?) і повторив:
- Я запитував, чи не бажаєте ви вже зараз виїхати, раз ми не збираємося брати участі у полюванні. Немає сенсу гаяти час в очікуванні, поки всі зберуться.
На таку пропозицію я, звісно ж, погодилася, тож Бріней надіслав кудись магічного вісника, і ми неквапливо виїхали за головні ворота. Шлях наш пролягав через славнозвісний Королівський фонтан, проїжджаючи повз який я бездумно стишила хід, аби ще раз помилуватися вправністю, з якою було виготовлено статуї. Кожна риса обличчя зображених там людей була так майстерно продумана, що здавалося, це живі люди, лише пофарбовані у фарбу. Ось якась селянка радісно усміхається своїм дітлахам. Ось коваль, стиснувши зуби, підіймає великий молот, аби ним викувати переможний меч. Ось хлібороб, присівши, задумливо перевіряє прорість: кожна травинка була як справжня, війне вітер – і заколишеться! А ось нахмурені брови Брінейна Першого… Нахмурені? Що ж такого нам про них розповідав гід на першій екскурсії?
Згадати не встигла, бо мене гукнув Брінейн теперішній. А до речі, який він за рахунком?
Пришпорила коня, аби наздогнати принца. І лише краєм ока помітила, як щось блиснуло внизу статуї. На ходу озирнувшись, побачила, що то виблискують ікла у рисі біля ніг першого короля Лісових Котів. Дивно, я не пам’ятаю, щоб статуя тварини шкірилася.
Та запитати в Ейна не встигла, як він запропонував:
- Заїдьмо до корчми, захопимо собі перекус в дорогу.
Справді? Раніше переживав, що не зможе цього зробити, а тепер навпаки сам пропонує? Чи то він уже змирився з думкою, що замовити їжу зможу і я? Мені не важко, звісно ж. Але хоч би поцікавився, чи що?
Все виявилося набагато прозаїчніше: у корчмі добре знали саме цього принца. Як і його особливості. Тому що, не встигли ми зупинити своїх коней на невеликому дворі, що передував самій корчмі, як з дверей до нас кинувся сам власник, тут же шанобливо схилився у поклоні. А розігнувшись, запитав:
- Чого бажаєте, мій принце Брінейне? Чи вам, як завжди, перекус в дорогу?
- Так, ви правильно здогадалися. Тільки врахуйте, що я супроводжую цю прекрасну панну.
Корчмар ще раз вклонився, тепер вже мені, і поцікавився:
- Чого бажає прекрасна леді? Солодощі? Салати? Овочі?
- А м’яса у вас не подають? – бовкнула я і знітилася, почервонівши до самих вух. Оце вам і витончена принцеса. Але ж Брінейн знає… зважилася підвести на нього засоромлений погляд і зустріла щиру усмішку:
- Радий, що ви маєте здоровий апетит! – зазначив принц. – І не варто цього соромитися. Адже ми збираємося цілісінький день провести у сідлі – сили вам точно знадобляться.
Цілісінький день? А чи не стане йому зле, як попереднього разу?
Принц ніби прочитав мої думки, бо наступною його фразою була:
- Ні, зі мною теж все буде гаразд. Я потурбувався про це. Не хвилюйтеся.
Не знаю вже, як він турбувався – в подробиці Ейн не вдавався – та я справді повірила йому, тож хвилюватися перестала. Натомість з насолодою оглядала ще одну звивисту мальовничу вуличку, яка поволі підіймалася вгору і зрештою вивела нас з міста до похилої гори.
Я все сподівалася, що Брінейн почне свою розмову, проте принц не поспішав, вів спокійну бесіду, розважав мене цікавими історіями. Я ж все частіше з нетерпінням вертілася в сідлі, і звісно ж він це помітив. Бо запитав:
- Ліє, у вас все гаразд?
- Так, чому ви питаєте?
- Ви увесь час крутитеся у сідлі, так ніби вам щось заважає чи бентежить.
Я знову зашарілася:
- Не зважайте. Просто трохи хвилююся.
- Хвилюєтеся? Чому?
- Ви пообіцяли мені розмову на чистоту, а я навіть і гадки не маю, про що ви б хотіли зі мною поговорити. Це бентежить, - вирішила не кривити душею.
- Так, я обіцяв, але сподіваюся, що наша розмова аж ніяк не засмутить вас. Скоріше навпаки. Принаймні мені б цього хотілося.
Від його загадкових слів ясніше не ставало.
Принц продовжував:
- Але я теж хвилююся і все ніяк не можу налаштуватися, наважитися. Тому прошу вас дати мені ще трохи часу. А тим часом хочу провести вас на одну з моїх улюблених місцин у цьому лісі – затишну галявину, оточену віковічними дубами майже на вершині гори. Нам залишилося вже зовсім недовго їхати до неї. А поки ми ще їдемо, розкажіть, будь ласка, чи задоволені ви заходами, які проводяться у палаці задля розваги принцес?
Вміло заговоривши мені зуби, Брінейнові вдалося на якийсь час відвернути мою увагу від майбутньої розмови. Я поділилася з ним своїми враженнями про конкурси, правдиво розповіла про своє ставлення до кожної з принцес.
- Як ви вважаєте, хто з них заслуговує посісти місце нашої майбутньої королеви?
- Соллі! – без роздумів вигукнула я.
Брови принца поповзли вгору:
- Оце такі думки бродять серед принцес?
- Не впевнена. Це моя особиста думка.
- Зрозуміло, - кивнув Ейн. – А ще б на кого ви поставили?
- На Бояну. Але ж вона дала обітницю.
- Так, це справді проблема. Ще?
- Навіть не знаю. Не подумайте, решта принцес теж дуже достойні, але…
- А ви? – раптом запитав принц.
А я обурилася:
- Та я ж вам уже кільканадцять разів повторювала, що мене це не цікавить!
- І навіть після народження ваших братиків нічого не змінилося? – наполягав цей упертюх.
- Ні на трохи. Я не збираюся боротися за серце принца Харальда.
- А за моє? – загадково кинув Брінейн.
І поки я намагалася переварити сенс його запитання, раптом нахмурився і ніби до чогось прислухався. Цікаво, до чого саме? Адже навкруги так само панувала тиша. Принаймні така, яка може панувати у лісі: шелестіло листя, щебетали пташки, шумів вітер.
Проте Брінейн явно до чогось дослуховувався. Може магічно щось відчув? Зробив кілька пасів руками, відправив кудись заклинання і нахмурився ще більше. Коли я захотіла запитати, що він робить, Ейн просто підняв руку, закликаючи мене до мовчання, і продовжив свої незрозумілі маніпуляції. Далі кивнув головою, явно гукаючи слідувати за собою, і тихим кроком спрямував Привида кудись у гущавину. Буревій, відчувши що вершниця перестала ним керувати (я все ще не могла зрозуміти, що ж такого відбувається), сам поплівся за товаришем до непролазного лісу. Довелося мені схилитися та обхопити руками шию мого коня, аби ненароком не зачепитися за гілки, що звисали все нижче на тому шляху, який обрав для нас Брінейн. Кілька разів я поривалася запитати, що відбувається і куди ми пробираємося, немов злодюжки, проте не встигала я ще й рота відкрити, як від принца долітало заспокійливе «Ш-ш», яке змушувало мене затихнути на якийсь час.
Важко сказати, скільки ми ось так стиха пробиралися лісом, коли нарешті опинилися на стрімкому схилі гори. Брінейн не став близько підводити коня до урвища, хоча сам витягнувся і схилися, силуючись розгледіти щось далеко внизу. Я вчинила так само й обімліла від побаченої картини.
По дорозі, яка йшла попід схилом, з якого ми споглядали, і яка точно прямувала до Маахеса – он зліва навіть шпилі міста ще видніються (ми не встигли далеко від’їхати), так от, саме по цій дорозі прямували у бік столиці кілька десятків озброєних чоловіків. Позаду них виднівся ще один загін, і попри те, що розгледіти, є у них зброя чи немає, видавалося неможливим, очевидним було одне: ці люди явно не за миром сюди прийшли. У першого загону я побачила стяг, на якому красувалося зображення вовка. То це загони з Вовчого краю? Чи я помиляюся? Але якщо все ж правильно здогадалася, то що вони тут роблять? І чи не пов’язане це з тим, що принцеса Єрмін так швидко зникла з відбору?
І питання ж не поставити. Тепер я розумію, чому Ейн не давав мені й звука вимовити.
Між тим принц мало звертав на мене уваги, керував своїм конем, а мій слухняно повторював за Привидом. Отож ми відійшли від краю ще далі, а потім Брінейн стягнув перчатку (вперше на моїй пам’яті!) та щосили двічі різонув по долоні – кров бризнула фонтаном. Але до землі не долетіла: вмить випарувалася під дією потужного заклинання. Земля під нашими ногами затремтіла, коні вже самі відійшли ще далі від небезпечного схилу, частина якого, якраз та, під якою проїжджала зараз більшість воїнів із першого загону, обвалилася, здійнявши хмару пилу у повітря.
Але роздивитися я не встигла, бо Ейн раптом закричав:
- Мерщій до палацу! Обвал не затримає їх надовго!
І ми, мовчки пришпоривши коней, щодуху помчали назад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍