Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

таке десять чи п’ятнадцять років! — строго мовила ігуменя.— Що це перед вічністю?

Я промовчав, бо знав, що вічність — це кожна летюча мить, тож не став сперечатися, а поцілував руку ігумені, білу та повну, пропахлу ладаном.

Посутеніло. Ворони поспіхом верталися до своїх гнізд, вилітали з дупел сови на полювання, вилазили із схованок слимаки, гусінь, черв’яки, миші, щоб стати здобиччю сов.

Круг мене згорнулася таємнича змія, що впивається зубами у свій хвіст: земля народжує і з’їдає своїх дітей, знову народжує і знову з’їдає. Замкнене коло.

Я роззирнувся — скрізь темно, ніде нікого. Вже й останні селяни порозходилися, ніхто мене не бачив. Роззувшись, я опустив ноги в море й відкинувся на пісок. Я відчував потребу доторкнутися голим тілом до каменя, до води, до повітря. Слово «вічність», яке вимовила ігуменя, роздратувало мене, впало на мене, мов аркан, що ним ловлять диких коней. Я спробував вирватися з цієї пастки, доторкнутися груди в груди до землі, до моря, аби відчути їх, упевнитись в існуванні цих дорогих мені скороминущих речей.

«Тільки ти існуєш, тільки ти,— кричав я самому собі,— О каменю, о земле, о водо, о повітря! А я, о земле, твій останній син, я припав до твого соска і смокчу його, і не хочу відпустити. Ти залишаєш мене, і я живу лише мить, але мить стає соском і живить мене».

Немов боячись зникнути в пащі цього людожерного слова, слова «вічність», я пригадав, з якою пристрастю колись — (коли? ще минулого року!) — я нахилявся над ним, заплющував очі й розкидав руки, щоб пірнути у нього.

Коли я був у першому класі початкової школи, ми читали у другій частині «Букваря» казку про те, як один хлопчик упав у колодязь, а там виявилося чарівної краси місто, де були великі сади, мед, солодка рисова каша з молоком, іграшки... Я читав по складах, і з кожним складом поринав усе глибше в казку. Якось опівдні, повертаючись із школи, я вбіг у наш двір, нахилився над колодязем під виноградом і задивився, мов зачарований, у чорне лискуче обличчя води. І мені здалося, ніби я бачу дивовижної краси місто, будинки та вулиці, і дітей, і виноградну лозу, що вгинається під вагою грон. Я більше не міг витримати: звісивши голову вниз, я простяг руки й відштовхнувся ногами від землі, щоб перевалитися через цямрину й полетіти. Але саме цієї миті мене помітила мати. Зойкнувши, вона одним скоком опинилась поряд і встигла схопити мене за ноги...

Отож у дитячому віці я мало не впав у колодязь, а коли виріс, то мало не потонув у слові «вічність», як і в декількох інших словах: «кохання», «надія», «вітчизна», «бог». Щороку мені здавалося, що я врятувався і ступив крок уперед. Та я нікуди не ступив, а тільки змінював слово й називав цю зміну порятунком. І ось останнім часом, уже цілих два роки, я балансую над прірвою слова «Будда».

Одначе, хай буде живий і здоровий Зорбас, це вже останній колодязь, останнє слово, і я врятуюся назавжди. Назавжди? Ми кажемо так раз у раз, без кінця.

Я скочив на ноги. Усе моє тіло з голови до п’ят повнилося щастям. Роздягшись, я стрибнув у море. Сміялися хвилі, сміявся разом з ними і я. Ми гралися. А коли втомився, вийшов на берег і, обсохнувши на нічному вітрі, пішов легкими кроками, то мені здалося, що я врятувався від великої небезпеки і знову міцно присмоктався до соска Матері.

Поглянувши на берег, де стояла наша халабуда, я остовпів: там горіло світло. «Мабуть, повернувся Зорбас»,— радісно подумав я.

Я вже рвонувся був бігти, але одразу й стримав себе. «Треба приховати радість, треба видатися розгніваним і почати сваритися. Адже я послав його в нагальній справі, а він проциндрив гроші, сплутався з якоюсь співачкою, проваландався дванадцять днів. Треба вдати з себе сердитого, треба...»

Я пішов повільно, щоб мати час розлютитися. Намагався роздратувати себе, супив брови, стискав кулаки, корчив усілякі гримаси. Але не розлютився. Чим ближче підходив до халабуди, тим більшою ставала радість.

Я підкрався навшпиньках і заглянув у освітлене віконце: Зорбас стояв на колінах перед плиткою й варив каву. Моє серце розтало, я крикнув:

— Зорбасе!

Двері вмить відчинилися, Зорбас, босий, без сорочки, вилетів надвір, крутнув головою сюди-туди і, побачивши мене, розкрив обійми, але одразу знічено опустив руки.

— Радий тебе бачити, хазяїне! — сказав він нерішуче й похнюплено застиг на місці.

Я все-таки спробував подратувати його.

— Радий вітати тебе з завершенням твоїх трудів! — сказав я насмішкувато.— Не підходь близько, від тебе тхне туалетним милом.

— Аби ти знав, скільки я мився, хазяїне,— пробурмотів Зорбас,— скільки шкріб свою чортову шкіру, перш ніж появитися перед тобою! Цілу годину купався. Але цей проклятущий запах... Хоча, я думаю, не таке це вже й лихо. Вивітриться, і сліду не залишиться.

— Зайдімо,— сказав я, ледве стримуючи сміх.

Ми ввійшли; халабуда пахла пудрою, милом, жінкою.

— А це що за страмота, ти можеш мені сказати? — вигукнув я, побачивши розкладені по скрині сумочки, туалетне мило, жіночі панчохи, червону парасольку, дві пляшечки парфумів.

— Подарунки...— промимрив Зорбас, похиливши голову.

— Подарунки! — проревів я, вдаючи розгніваного.— Що за подарунки?

— Подарунки, хазяїне, не сердься. Це для бідолашної Бубуліни... Великдень наближається, а вона ж теж людина.

Сміх розпирав мене.

— А найважливішого ти їй так і не привіз,— кинув я.

— Що саме?

— Фату.

І я розповів йому, чого навигадував закоханій мегері.

Зорбас пошкріб потилицю й задумався.

— Ти недобре зробив, хазяїне,— нарешті мовив він.— Недобре зробив, даруй мені. Такі жарти, хазяїне... Жінка — слабка істота, тендітна, скільки тобі ще казати? Як порцелянова ваза. Вона потребує великої уваги, хазяїне.

Мені стало соромно. Я й сам шкодував, що таке вчинив, але було вже пізно. Довелося перевести розмову на інше.

— А канат? — запитав я.— А інструменти?

— Все, все це я дістав, будь спокійний! І сіно ціле, і кози ситі! І канатна дорога, і Лола, і Бубуліна, і хазяїн — усе в порядку!

Він взяв з вогню джезву, налив у мою чашку кави, дав мені посиланих кунжутом бубликів та медової халви,— знав що я її дуже люблю, тож і прихопив з міста.

— Оце тобі в подарунок ціла коробка халви! — ласкаво сказав Зорбас.— Я не забув про тебе. Навіть і для папуги взяв