Читати книгу - "Капкан (на) демона, Katerina Школіна "

- Я знаю. - зковтнув Ділан, сильніше стискаючи її талію сильніше. - Я винен. Все через мене...

- Ні... - наче крізь вакуум почув відповідь він. - Навпаки. Викликавши мене, ти дав мені... Надію. Чистота не цуралася нечисті. Я навіть змогла пожити як людина на тому піратському кораблі... А щодо всього іншого, то доля не жарт. Вона сама обрала такий кінець.

- Але чому така плата за пристрасть, - обережно запитав, натякаючи на спосіб кінцевої прив'язки демона до господаря. - Це справа двох. Не справа демона чи якогось іншого створіння. Це справа двох душ...

- В тому-то і справа, - усміхнулась демониця. - Це справа двох душ. Єднання повинне бути між душами. А не між душею і пустошею.

- Я не вірю, що ти зникнеш зовсім. Неможливо...

- Чому це... Зникну я не одразу. - хмикає, втираючи сльози Азалія. - Спочатку потраплю на суд.

- Вищий?! - нахмурився, затаївши дихання Ділан. Він боявся підіймати очі.

- Ну не знаю як у вас... У нас його називають Суд Вищих Демонів. - хмикнула вона. - Мій статус, на жаль, надто великий, щоб мені дали просто згоріти. 

Ділан миттю розвернув її до себе.

- Це ж твій шанс! Виправдатись! 

Азалія знову розсміялась.

- Перед ким? Демонами... - вона сміялась дуже гучно. - Це означає лише те, що перед зникненням доведеться помучитись...

- Неможливо, - потух погляд атланта.

- Ну, може, вони будуть в гарному гуморі і великодушно просто спопелять непутьового сородича... - усміхнулася Азалія. - Це ж треба. Посромила увесь демонячий рід. Зв'язалась з людиною і плясала під його дудку. До того ж не заради великого зла. Якби я королівство спопилила, то могла б претендувати на помилування... - чи жартувала вона? Навіть їй це було невідомо.

Вона себе не впізнавала. То плакала, то сміялась. В її пам'яті часи, коли вона була капітаном піратів і тодішні емоції, вона списувала на закляття, накладене на неї. Зараз же вона не могла пояснити зміни. Наче увесь шквал почуттів звалився на неї разом. Утім, яке це мало значення...

- Демон, начебто, наймогутніше створіння. Та насправді - це лиш інструмент чи маріонетка в руках господаря. Бо, коли ми дозволяємо собі навіть найменшу слабкість, ми згораємо за те, що переступили межу. Згораємо вщент, як тільки виконуємо умови договору - здійснимо найпалкіше бажання господаря…. - вона розглядала розбитий вираз обличчя Ділана. - Хіба це не смішно? 

- Не чесно, - здригнувся голос атланта.

- Чому ж... Ми чужі серед людей, - її голос трохи дрижить, але незважаючи на це звучить твердо. - Чужі серед живих. За усі людські почуття ми платимо. А найбільшу ціну ми платимо за любов...

Тепер сльози зірвалися і потекли щоками Ділана. Він також відмітив для себе, що її посмішка така світла, якби не стрічки сліз, які завмерли на щоках.

- Не плач... - вона торкнулася ніжно його щоки. - Коли ти був надоїдливим хлопчиськом, тебе заспокоював мій спів. Хочеш нагадаю?

Вона виривається з його рук.

Її улюблена мелодія ллється джерельною водою, змиваючи ввесь біль.

Серед пітьми, де існування схоже на кошмар, 

Для демониці враз явився дивний дар -

Нечисту кликав промінь із води,

Він обіцяв зцілити рани всі її.

Він був таким же ніжним, мов сонет

І стишував шалений біг її комет.

Вона забула про журбу і залишила крила,

Бо теплота його її нарешті освіжила...

Навіщо чистоті потрібен бруд,

Хоча для неї він смертельний, наче ртуть?

Хоч в її серці, наче в пеклі, темна повінь,

А крихту світла в ній угледів промінь…

Серце летить…

Все ще безкрила…

Але тепер вона знайшла інші вітрила.

І, хоч проходить знов крізь дзеркала,

Її душа вже не страшиться скла.

Вона жива.

Вона все ще жива…

Нехай її вже огорта пітьма.

Вона руками розбиває власний лід,

Щоб зберегти його тепло 

          у серці ще хоча б на мить…

Остання фраза звучить, ніби її голос затухає. Вона відвертається і догорає.

- Подорослішай, нарешті. - наостанок звучить її суворий голос. - І, знаєш, обери особливе місце для нашої зустрічі.... 

Її шкіра ніби покривається магмою, а потім демониця розвіюється, мов попіл. 

Ділан залишається на самоті. Здається, він зуби собі розкрошить, якщо і далі з такою силою буде стискати щелепи від напруги. Він нібито нічого не відчуває, окрім душевного болю, що наче розпечене залізо в’їдається в груди і стикає горло. А тому атлант розганяється і з усієї сили врізає кулаком об стіну. З кісточок тепер сочиться кров, а в бурштиновий стіні видніється вм'ятина. Утім, легше не стає…