Читати книгу - "Амадока"

народився в маленькому містечку на Західній Україні. У тебе складні стосунки з родиною. Ти археолог. Ти знаєшся на бароко і рококо. Ти був на війні, на сході. Ти пережив таке, що рідко хто переживає. Ти мало не загинув. Ти втратив пам’ять. Але ти живий і ти в безпеці. Ти в себе вдома. Ти зі мною. Я — твоя дружина Романа. Все добре, маленький хлопчику. Іди сюди.

Десь за чверть години, коли футболка Романи була наскрізь мокрою від Богданових сліз, крови і слини, коли він остаточно знесилився і майже заспокоївся, чоловік нарешті виповз із обіймів своєї жінки (нехай вони досі ще не кохались після взаємного віднайдення, але чи це так важливо за таких обставин?) і, опустивши свої запухлі важкі очі, сказав:

Я не розумію, навіщо ти це робиш.

Романа продовжувала лежати горілиць. Запитання ударило її болючіше, ніж навіть том листування Коцюбинського з Аплаксіною.

Я не розумію, навіщо я тобі. Навіщо витрачати сили і час на безумне чудовисько, навіщо так довго витягати мене на цей світ. Я не хотів приходити до тями. Це єдине, що я про себе знаю.

Аж тепер Романа звелася на лікті, подолавши гострий біль. Її очі сухо блищали, як від гарячки.

Ти — мій чоловік, Богдане.

*

Вже за кілька годин вони вдвох наводили лад у кімнаті. Богдан наполіг на своїй участі, хоч йому непросто було щоразу нахилятися, щоб підняти з підлоги пожбурену річ, і потім знову нахилятися по наступну. В Романи теж боліли кості, пекли місця на плечах, куди чоловік впинався їй пальцями, електричні розряди проходили крізь забитий куприк, нила потилиця — але ці болі, злиті в один цілісний біль, розшарований на різні спектри, підтримував приємну млість, що заповнила простір десь під Роминим сонячним сплетінням. Біль у Роминому тілі свідчив, що вони з чоловіком пов’язані, що вони близькі, що шкаралуща відсторонености дала тріщину.

Богдан подавав Романі одну за одною підібрані з підлоги книжки. Романа старанно витирала з них пил ганчіркою і клала на полицю, розповідаючи історію появи в їхньому домі кожної книжки і пояснюючи суть системи, за якою книжки були розташовані на стелажах. Більшість томів Богдан забрав собі колись із родинної бібліотеки. Однак батько, скажімо, не забажав подарувати синові ні п’ятдесятитомника Франка, ні «Історію України-Руси» Грушевського, ні найпершого видання «Історії української культури» за редакцією Крип’якевича. Довелося окремо домовлятися з букіністом біля пам’ятника Федорову у Львові.

Романа звернула Богданову увагу на стелажі навколо письмового столу, до яких він не встиг дістатися в нападі шалу, але які цілком непогано було б впорядкувати і звільнити від пилюки. То були видання з археології, енциклопедії і наукові праці різними мовами — польською, німецькою, французькою, англійською. А томи з історії мистецтва й альбоми з репродукціями, за словами Романи, Богдан цінував чи не найдужче: вони дістались йому від його наставника, Омеляна Майструка.

Це він насправді навчив тебе читати і бачити, — розповідала Романа. — Твої батьки сприймали книжки радше як частину інтер’єру. О, я дотепер не знаю, навіщо їм була потрібна бібліотека: як данина твоєму дідові Криводяку, повстанцю? Як наслідок таємної церковної діяльности баби Уляни? Чи в зв’язку з захопленням її сестри, бібліотекарки Нусі?

Натомість доктор honoris causa Омелян Майструк підказав тобі, як налаштовувати погляд, щоб помічати зв’язки між історією, втраченим і відображеним. Ось його праця про майстра Пінзеля, перекладена польською, — показала Романа чоловікові на почесне місце на етажерці. — Через скульптури майстра Пінзеля ти дійшов до історії своєї родини.

Я знаю тільки англійську, — сказав Богдан, ковзаючи очима по іноземних написах на палітурках. Романа лише пильно на нього поглянула і продовжила старанно вести ганчіркою уздовж сірого корінця зграбного мюнхенського видання «Звичаїв нашого народу» Воропая (другого тому).

Богдан присів, зацікавлено виймаючи одну по одній запилюжені течки і стоси аркушів з блідими копіями густих текстів, видрукуваних на допотопній машинці. Дотепер вони були сховані за переднім рядком томів. Романа стривожено сіла поруч. — Що таке? — запитала вона. — Щось пригадуєш?

Богдан не відповідав. Роздивлявся заголовки, гортав сторінки. Романа чітко бачила, наскільки зосередженим зробилося його обличчя.

Це праці одного науковця, археолога, — пояснила Романа. — Ти цікавився його знахідками і міркуваннями. Тебе приваблював його спосіб викладати думки про розкопки в Нижньому Подніпров’ї, про скитів, про Зарубинецький могильник.

Ти так захопився ним, — невпевнено усміхнулася Романа, — що почав читати навіть його художні твори. Роздобув копії його наукових праць. І його філософські розвідки. Як і він, ти полюбив Сковороду: Сковорода прийшов на зміну Пінзелеві. Філософія пізнання себе через самовідречення першого стала для тебе розрадою після того, як другий змусив тебе скинути з себе шкіру і оголити власну суть. Ти цікавився усіма, кого досліджував Петров: Пантелеймоном Кулішем, Франсуа Війоном, Вацлавом Жевуським. Ти напомповував себе новими знаннями, прагнучи віддалитися від місць, з яких тобі прагнулось утекти. Ти думав, що, наповнивши голову чимось незнаним, зможеш перетворитись на іншу, нову людину. Бачиш, вся ця полиця присвячена винятково Вікторові Петрову. Ти навіть ходив до Архіву, щоб читати його листи…

Різко затнувшись, Романа заходилась видирати з Богданових рук течки, книжки й аркуші.

Досить уже, — сухо сказала вона. — На сьогодні спогадів вистачить.

Де його поховано? — замислено запитав Богдан.

Що? — здригнулась Романа.

Де поховано Віктора Петрова?

Романа не відповіла, квапливо поринувши у прибирання.

День за стінами дачного будиночка вперше видався по-літньому спекотним. Весняна недійшлість поступилася місцем достиглій насиченості розжареного повітря. Десь припинила нервово ревіти газонокосарка, і натомість довгими розрядами затуркотіла поливалка. Дивно було чути ці докази існування інших людей навколо, оскільки, відколи Рома привезла Богдана на дачу з лікарні, жодного сусіда зустріти чи навіть побачити здаля їм не довелося.

Обліплені павутиною, клубками пилюки, спітнілі, вони набули спільного ритму впорядкування етажерки, випрацювали алгоритм, що пов’язував лаконічними рухами їхні тіла між собою.

Романа підняла з підлоги доволі важку каменюку і поклала її Богданові на долоню. Той розгублено подивився на пощерблену сіру поверхню, зі здивуванням збагнувши, що западини, тріщини, розрізи й опуклості — це риси чийогось усміхненого обличчя.

Це лев, що сміється, — з притиском сказала Романа. — Уламок давнього світу, який ти так прагнув забути. І до якого я тебе поверну.

*

Вони якраз підібралися до родинних альбомів, з яких Богдан повидирав фотографії і віялами порозкидав навколо. З висоти свого зросту Богдан дивився додолу, на пласкі зображення чужих людей, кров яких текла в його венах. Він дивився в їхні очі, які десь там, у минулому, на щось сподівалися, урочисто вглядаючись в об’єктив, придивлявся до завмерлих м’язів обличчя. Можливо, в нього такий тембр голосу,