Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Вірджил перекривав їй дорогу. Він це знав. Зрозумівши, що єдиний її щит — вода і ванна, вона підтягнула коліна до грудей.

— Вимітайся, — наказала, намагаючись говорити твердо й не виказувати страх.

— Що? Відколи це ти така недоторка? — спитався він. — Минулого разу, як ми були тут, тобі сподобалось.

— Це був сон, — затинаючись, промовила вона.

— Але це не значить, що все було не по-справжньому.

Недовірливо зиркнувши на нього, вона відкрила рота, готуючись сказати щось, але Вірджил нахилився до неї й поклав руку їй на шию. Вона стрепенулась, спробувала відштовхнути його, та він схопив її за волосся й задер голову.

Так само він робив з нею уві сні: задер голову і поцілував. Після цього їй захотілось його.

Спробувала вирватись.

— Вірджиле, — голосно погукав Френсіс. Він стояв у дверях, вперши руки в боки.

Вірджил повернув голову до кузена й різко відповів:

— Що?

— Приїхав лікар Каммінс. Він готовий оглянути її.

Зітхнувши, Вірджил знизав плечима і відпустив Ноемі.

— Що ж, продовжимо нашу розмову іншим разом, — сказав він і вийшов.

Вона вже й не очікувала, що він її відпустить, тому настільки зраділа тому, що сталося, що мало не задихнулася, затулила губи долонями і зіщулилася всім тілом.

— Лікар Каммінс тут, щоб тебе оглянути. Допомогти тобі вийти з ванни? — м’яко спитав Френсіс.

Вона похитала головою. Її лице палало від приниження.

Френсіс узяв з полиці рушника і мовчки подав їй. Зирк­нувши на нього, Ноемі висмикнула рушник.

— Я почекаю в кімнаті, — сказав юнак, вийшов з ванної і зачинив за собою двері.

Ноемі витерлась і наділа халат. Поки вийшла з ванної, лікар Каммінс уже стояв біля ліжка, запрошуючи її сісти. Вимірявши їй пульс і послухавши серце, він відкрив пляшечку спирту, змочив шматочок вати і притиснув їй до скроні. Ноемі вже й забула про рану, тому від несподіванки замружилась.

— Як вона? — спитав Френсіс, що зі стривоженим виразом на обличчі стояв позаду лікаря.

— З нею все буде гаразд. Лише кілька подряпин, навіть бинт не знадобиться. Та цього однаково не можна було допускати. Гадаю, ти вже пояснив їй ситуацію, — сказав лікар. — Якби щось сталося з її обличчям, Говард був би дуже незадоволений.

— Не сердьтесь на нього. Френсіс розповів мені, що я перебуваю в будинку, повному збоченців-інцестників та їхніх чад, — відповіла Ноемі.

Лікар Каммінс напружився і спохмурнів.

— Бачу, ви не втратили своєї чарівної манери розмови зі старшими. Налий води, Френсісе, у неї зневоднення, — промовив він, водячи ваткою їй по скроні.

— Я сама, — прошипіла Ноемі, висмикуючи в нього з пальців ватку й притискаючи її до рани.

Лікар знизав плечима і вкинув стетоскоп у чорний саквояж:

— Бачу, Френсіс провів з вами розмову, міс Табоада, але забув пояснити одну річ. Ви не можете покинути цього дому — цього ніхто не може. Він вас не відпустить. А як знову спробуєте втекти, отримаєте такий самий напад, як учора.

— Як будинок здатний на таке?

— Він просто здатний. Це все, що я можу сказати.

Френсіс підійшов до ліжка й подав Ноемі склянку води. Вона зробила кілька ковтків, уважно розглядаючи двох чоловіків. Її увагу привернуло обличчя Каммінса: тепер вона побачила в ньому рису, якої не помічала раніше.

— Ви один з них. Ви також Дойл?

— Віддалено, тому й живу у місті й веду там справи від імені родини, — відповів лікар.

Віддалено. Не надто правдоподібно. Навряд чи у Дой­лів є далека рідня. Їхній рід взагалі не відгалужувався. Вірджил казав, він був одружений з Каммінсовою донькою, а це означає, що заради процвітання вони намагалися повернути цю «далеку» рідню в своє лоно.

«Він хоче, щоб ти увійшла в нашу родину», — казав Френсіс. Ноемі обіруч стиснула склянку.

— Вам треба поснідати. Френсісе, принеси тацю, — розпорядився лікар.

— У мене нема апетиту.

— Не кажіть дурниць. Френсісе, тацю.

— Чай часом не вистиг? Я б залюбки плеснула чимось пекучим у пику доброму лікарю, — пробурмотіла вона.

Каммінс зняв окуляри й заходився насуплено протирати їх хустинкою:

— Бачу, сьогодні з вами буде нелегко. Та воно й не дивно. Жінки страшенно мінливі.

— А з вашою донькою було легко? — спитала Ноемі, й лікар рвучко підняв голову, вирячившись на неї. Вона зрозуміла, що зачепила його за живе. — Ви віддали їм власну доньку.

— Не розумію, про що ви, — буркнув він.

— Вірджил розповідав, що вона утекла, але це неправда. Цей будинок неможливо покинути, ви самі казали. Він би нізащо не відпустив її. Вона загинула, я вгадала? Він її вбив?

Ноемі й лікар зміряли одне одного поглядами. Чоловік сердито висмикнув у неї з рук склянку і поставив на нічний столик.

— Чи не могли б ви залишити нас наодинці? — звернувся до нього Френсіс.

Лікар поплескав його по плечу і скоса зиркнув на Ноемі:

— Звичайно. Розтлумач їй усе. Сам знаєш, він не терпітиме таких вибриків.

Перед тим як вийти з кімнати, Каммінс зупинився в ногах ліжка, стискаючи саквояж у руці, й звернувся до Ноемі:

— Якщо хочете знати, моя донька померла в пологах. Вона не змогла дати родині дитини, якої та потребувала. Говард вважає, що ви з Каталіною міцніші. Все ж таки інша кров. Словом, побачимо.

На цьому він вийшов і зачинив за собою двері.

Френсіс узяв срібну тацю й приніс до ліжка. Ноемі зціпила кулаки на постелі.

— Тобі справді треба поїсти, — промовив він.

— Їжа не отруєна? — спитала вона.

Він нахилився, поставив тацю їй на коліна і прошепотів іспанською:

— В їжу і чай щось підмішали. Але з яйцями все нормально, їх можна їсти. Запевняю тебе.

— Що…

— Іспанською, — урвав він її. — Він чує крізь стіни і знає все, що діється в будинку, проте не знає іспанської, тому не зрозуміє, про що ми говоримо. Розмовляй тихо і їж. Я не жартую. Ти зневоднена і виблювала забагато.

Не зводячи з нього погляду, Ноемі повільно узяла ложку й розбила шкаралупу на вареному яйці.

— Я хочу допомогти тобі, але це непросто, — продов­жив Френсіс. — Ти сама бачила, на що здатний будинок.

— Я справді застрягла тут і не можу вийти?

— Він може змусити тебе почати робити одне і перестати інше.

— Він контролює розум.

— Десь так. Насправді все значно простіше. Він радше викликає в людях певні