Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Йти довелося трохи довше, ніж він думав. По той бік пагорба ліниво переливалася на сонці Туонь, і звідсіля її вода видавалася свинцево-сірою. Протилежний берег вже не був схований за туманом, та виявилося, що на тому боці нічого нема — саме лише засніжене поле. Нескінченне й сліпучо біле, воно зливалося з низькими хмарами, так що не було видно лінії горизонту. На якусь мить Андрій навіть замилувався цією суцільною білизною — за рікою був не пейзаж, а величезний білий аркуш. Тільки над головою хмари набували відтінків і через це видавалися більш бляклими, ніж сніг.
Він обернувся і подивився на селище. Звідси його було видно цілком, і воно видавалося геть невеликим. Площа з коробочками багатоповерхівок, цукровий завод, неначе чорна пухлина, і самотня пташка над ним… Андрій насилу розгледів характерну будівлю пожежної станції — і справді, зовсім близенько до центру. «Чогось бракує», — раптом подумав він. Це було дуже чітке відчуття. Цілком точно в пейзажі перед ним мусило бути іще щось. Андрюха уважно пробігся борозенками вулиць і сніговими горбиками дахів, знайшов поглядом свій готель і медпункт, але так і не міг зрозуміти. Зауважив, що немає церкви (принаймні такої, щоб з куполами), але ні, річ не в тім. Бракувало чогось іще. Аж раптом його осінило. Це було трохи дивно, враховуючи, як далеко розташований Буськів Сад від інших населених пунктів. Він навіть обернувся, думаючи, що, можливо, знайде елемент, якого бракує, десь у сніговій пустці за спиною. Але нічого схожого йому не трапилося. Цікава деталь… Цілком несуттєва, звісно ж… І напевно, є якесь просте пояснення, чому саме так… І все-таки, враховуючи, що навколо на кілометри жодного іншого населеного пункту, це було якось… Незрозуміло.
У Буськовому Саду не було кладовища.
Розділ 28
Друге воскресіння
Начальник пожежної станції Захар Науменко мав богатирську поставу. Голомозий, із залишками шевелюри над вухами і на потилиці, в товстих квадратних окулярах.
«На Чикатила схожий», — промайнуло в Андрія у голові, і він спробував позбутися цієї асоціації — вона заважатиме. А хоча — було б чому заважати! Ще якби тут проводилися нормальні слідчі дії — докази, підозрювані, експертизи тощо — він би, мабуть, був корисний. Якесь ворожіння на кавовій гущі, а не слідство.
— Старі каменярні йдуть під усім селищем, — знічено бурмотів Захар, розгортаючи на столі накреслену на ватмані мапу.
Його манера говорити настільки не в’язалася з величезними габаритами, що невпевнене затинання спершу видавалося вдаваним. Ну, або ж могутня статура — взятою на прокат… Андрій не зводив із нього очей.
— Усі електричні комунікації, як ви, мабуть, помітили, у нас під землею…
— То он воно що! — здивовано мовив Андрій, хоча зараз йому було начхати.
Він намагався зрозуміти, що хоче побачити. Чи можна взагалі роздивитися щось особливе в очах маніяка? Скоріше за все, ні. У звичайному житті серійні вбивці — теж звичайні. І що вдіяти?
— У нас жодного телеграфного стовпа, — вів далі Науменко. — А от карту каменярень або втрачено, або взагалі ніколи не існувало… Тут, на схемі, ми позначили проходи, через які прокладені електричні кабелі, і ті, над якими стоки дощової каналізації. Ну й зовсім небагато бічних ходів. А заглиблюватися в катакомби заборонено — вони багаторівневі, більшість із них не паралельні. До того ж іще й метан. Як ви знаєте, він отруйний і в природі взагалі нічим не пахне…
— У вас мають бути автономні дихальні апарати.
— Вони і є… Але всього лише десять комплектів. А що зможуть десятеро людей у лабіринті на кілька гектарів! Можливо, навіть на десятки гектарів!
— Але дитина не могла опинитися в лабіринті абиде, так же?
— Насправді, місць не так уже й мало. Ті ж дощові стоки.
— Але я почав би із заводу. Там же теж є вхід.
— Вхід-то він є… — Науменко спохмурнів. — Тільки що їй робити так далеко від дому?
— Наше діло — шукати, — відтяв Андрій. — Згодні? І якщо починати із заводу, десятьох людей цілком вистачить. Розіб’ємося на пари, прочешемо сьогодні, скільки встигнемо… Зможете знайти добровольців?
— У мене всього двоє бійців…
— Плюс ми з вами, плюс іще медсестра з медпункту — лишилося знайти п’ятьох. Але треба вже за пару годин. Впораєтеся?
— О-хо-хо-хох… — Захар невпевнено рухав щелепою. — Що ж маленьким я не здох… Звідки ж я їх візьму!
«Не дуже ти й пориваєшся, еге ж? — подумки запитав його Андрій. — Боїшся чогось? Чи вам усім і справді так ліньки дупу підважити?»
— Захаре Михайловичу… У вас же в самого дочка, так?
— Ну?
— А в цієї дівчинки більше нікого. Батька, як я розумію, ніколи й не було, а мама — вчора той-во… Ви, мабуть, знаєте. Вона зовсім сама, розумієте? І поки є хоча б мікроскопічний шанс її знайти, кожна хвилина на вагу золота.
— Спробую години до сьомої.
— Чого ж так пізно? Зараз десята ранку!
— Зрозумійте правильно, в людей робота…
Андрій закотив очі, стримуючи лють, що підіймалася до горла.
— То нехай відпросяться сьогодні! Дитина зникла все-таки!
— Не будуть вони відпрошуватися, — зітхнувши, мовив Захар. — Повірте мені. Тому, якщо вам потрібні люди, то приходьте перед сьомою.
Найближчі три години складалися з суцільної біганини. Він почувався щуром серед невидимих, прозорих перегородок, якими відгородилося це селище. Кожен уважав своїм обов’язком зауважити йому, що шукати Надю немає жоднісінького сенсу. Тому що, по-перше, вже запізно, а по-друге…
— Так-так, знаю: невідомо, що краще для такої дитини, — перебив Андрій продавчиню місцевої крамнички, — померти чи все життя мучитися… І все-таки, не можна не шукати! Це не по-людському.
— Ну, якщо лише для самоповаги… — по-філософському стенула плечима дебела білява жінка.
— То ви залишите номер? Потрібні люди, щоб шукати. Хоча б десятеро… Може, чоловік ваш?
Вона криво всміхнулася:
— От тільки де його взяти, того чоловіка…
— От з кимось і познайомитеся… — всміхнувся Андрій.
— Та кого я тут не знаю! — відмахнулася продавчиня й раптом підозріло поглянула на нього. — Чи ви мене на побачення звете?
— Ні! — квапливо відповів Андрій.
— З тобою я й сама б не пішла… — образилася продавчиня й подалася в підсобку.
У першій половині дня
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк», після закриття браузера.
