Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

й у Міріам. У символічному світі євангельського Христа панує вічність. Леся Українка натомість обертає цю перспективу до минущого людського життя й людською міркою — любов’ю — вимірює жертву Сина Божого. Це погляд єретичний, неканонічний, і в поемі Лесі Українки саме Міріам, як жінка, накреслює такий чуттєвий, власне людський, смертний вимір сприйняття жертви, на яку покликаний Месія. Їй болять одинокість Месії, зрада учнів, його смерть. Жіночий погляд відкриває в Месії вічного «одинокого», того «одинокого», що його письменниця бачила в Дон Жуані, Манфреді, Чайльд-Гарольді, які «одинокі» тому, «що прагнуть до занадто тісної єдности, що занадто ідеальні вимоги висувають до оточуючих, настільки ідеальні, що самі не могли б задовольнити їх зі свого боку» [92, с. 138].

Месія в цьому ряду є абсолютною мірою ідеальних вимог, тому одинокість його субстанційна й тому, з погляду земного, людського життя та людського щастя, вона є особливо разючою. Погляд жінки на Сина Божого, на Месію максимально наближений до його екзистенційної людської самототожності, позначеної цілковитою одинокістю. Кожна зі сцен у поемі розпочинається словами Міріам про одинокість Месії, і, зрештою, його земне «життя» підсумовується її словами про «одинокого», зрадженого і людьми, і Богом: «Умер він, зраджений землею й небом, / як завжди, одинокий. <…>» [88, с. 139].

Називаючи Христа просто Месією, Леся Українка вносить особливий смисл у поему. Вона програмує не метафізичне й не містичне, а більш реальне сприйняття есхатологічного «царя». Месіянізм — окремий рух у ранньому християнстві, який був пронизаний крайнім фаталізмом і агресивністю. Роберт Віппер говорить про два джерела ранньохристиянської свідомості: «Одне — вчення про Логос — можна назвати за місцем походження александрійським, а по суті гностичним: воно, що його блискуче розвинув еллінізований іудей Філон, стало виразом іудейського гносису, що складався під впливом грецької філософії, головним чином платонізму. Інше — вчення про месію — можна назвати за місцем походження палестинським, а по суті біблейським, оскільки воно було засновано на вивченні стародавньої іудейської теософії, на трактуванні книги закону і пророків» [24, с. 96]. Саме месіянізм як суспільно-політичний рух, що охопив широкі верстви населення вірою в «помазаника» й «царя іудейського», мав войовничий характер.

І тому месіянізм, з яким ототожнений Христос, створює зовсім інший вимір трагізму в поемі Лесі Українки. Такий месіянський Христос — владний, усезнаючий, навіть жорстокий у своїх вимогах. В «Одержимій» Месія навіть порівнює Міріам з рабинею, а себе з паном:

Уперта річ твоя, ти мов рабиня,

що знає волю пана і не слуха.

Таких рабів сувора кара жде [88, с. 130].

Він схожий на старозавітного Бога, вимагаючи від Міріам зректися себе, своєї любові, своєї одухотвореності, побороти власну «гординю» й індивідуальність, породжену «одержимістю духом». «Ти дорівнятись хочеш…» — закидає їй Месія гординю. На що вона відповідає смиренно: «Ні, Месіє, я не рівняюся до тебе, ні! / Я знаю те, що я нещасна жінка» [88, с. 128]. Ця дистанція людського й божественного в драматичній поемі підкреслено виразна. Її ще більше дистанціює протиставлення Месії — як Сина Божого й учителя — та «нещасної жінки» в діалозі головних протагоністів: «Бо ти його [спокою] не маєш, Сине Божий! — Яке тобі до мене діло, жінко?» [88, с. 129. Курсив мій. — Т. Г.]. Хоча, справедливості ради, треба зауважити, що Міріам також іноді схожа на воїна, озброєного своєю ненавистю й любов’ю до смерті.

Месіянізм допомагав Лесі Українці виявити політичну іпостась християнської утопії, а саме те, що утопія ця заснована на опозиції «деспот і народ, і нікого більше межи ними» [96, с. 269]. В «Одержимій» своєрідний деспотизм Месії позначений легко й ненав’язливо; він служить дзеркалом, об поверхню якого розбивається любов Міріам. Поетеса уводить у християнську утопію нову колізію: Міріам не може любити ближніх, окрім самого Месії, а Месія не може розуміти Міріам.

Загалом, Леся Українка в «Одержимій» показує, як іще не склалося розуміння Христа як чоловічого сина і Сина Божого водночас. Міріам занадто вірить у Месію як сина людського й не вірить у людей, у юрбу, у те, що вони можуть стати іншими, прийнявши віру й здобувши вічність. Як постать, що перебуває на межі життя й смерті, вона особливо різко сприймає розрив сакрального й профанного в людському світі й не бачить, як можна цей розрив побороти. Із надмірної любові до Месії народжується її ненависть до людей:

Я вірю, що ти світло — і такого

ся темрява до себе не приймає?

Я вірю, що ти слово — і такого

отой глухорожденний люд не чує?

Їм, може, треба іншого Месії?

Їм, може, Сина Божого не досить? [88, с. 133].

Як засвідчує розвиток теологічного вчення у XX столітті, актуальність християнства залежить не від «зусиль для збереження істинної віри, а від спроб заново зрозуміти головне, приготуватися до зустрічі з тим, кого Новий Завіт називає “першим і останнім” (Одкр. 2, 8), “засновником і завершителем віри” (Євр. 12, 2)» [19, с. 176]. Християнська соціальна етика впродовж XX століття виразно набуває екзистенціального забарвлення. Видатний теолог Карл Барт стверджував, що пізнання Бога як принципово інакшої перспективи, ніж профанно-людська міра існування, як вічної божественності життя зовсім не означає, що реальне людське життя втрачає всякий сенс, а справжнім є лише життя вічне. Ця вертикаль, поривання до інакшості Бога штовхає людину до пошуку смислу й відкривання інакшості власного життя, допомагає перебороти відчуття смертності, тлінність посейбічного животіння.

Міріам же не прагне перебороти власну тлінність і смертність. Навпаки, заради Месії або разом із ним вона готова на смерть. Одержима єретичним духом любові, вона готова сама пожертвувати собою, але не хоче прийняти ані спокою, ані омитої кров’ю сакральної смерті Месії. Парадоксально, але зі своєю надмірною вірою й любов’ю Міріам опиняється поза сферою Христа. Гординя її полягає в тому, що вона й справді претендує зрівнятися з Месією, бо, не приймаючи Христової жертви, обіцяного й викупленого ним Небесного Царства вічності, жертвує собою за нього «з любові». Накликаючи на себе гнів і прокляття людей, які з диким ревом закидають її камінням, вона лишається зі своєю любов’ю: «Месіє! коли ти пролив за мене… / хоч краплю крові дарма… я тепер / за тебе віддаю… життя… і… кров… / і душу… все даремне!.. Не за щастя… / не за небесне царство… ні… з любові!» [88, с. 147]. Таким чином, накликавши на себе гнів народний, безумна, одержима духом Міріам посміла прирівняти себе до