Читати книгу - "Ті, кого немає"

порожнє місце, чужа й досить неприємна людина. І не дивися на мене вовком – я надто довго все це терпів…

Олександра не встигла відповісти, як у двері подзвонили. Обоє перезирнулись. У погляді дружини Федоров помітив зовсім не властиву їй розгубленість.

Він пішов відчиняти, на ходу втихомирюючи розсмикані нерви. Замок не піддавався, а коли двері все-таки відчинилися, з півтемного сходового майданчика почувся хрипкуватий смішок Марти:

– Що, вирішили остаточно позбутися дочки?

Федорова миттю відпустило.

– Перелякала. – Він насилу всміхнувся.

– Та годі тобі! – Марта ступила, сунула йому в руки спортивну сумку й відразу попрямувала в кухню.

– Привіт! – з Олександрою вона трималася так, наче нічого не сталося.

– Ти часом не випила, Марто? – одразу примружилась Олександра.

– Ну. Пляшечка пива та й усе.

– Ти не була на тренуванні?

– Чого це? Усе нормально. З кінця цього тижня в мене індивідуальні заняття. А потім я просто погуляла.

– Сама?

– Сама. – Марта сіла верхи на табуретку і крикнула: – Тату, йди до нас! Я тут ще дещо згадала… Валентин…

– Зажди, відповідай: навіщо тобі було треба пливти з ним на тому чортовому катамарані?

– Дурна була. А він мені ніхто.

– Марто! – Олександра спалахнула. – Не смій хамити! Чому ти не можеш спокійно відповісти на елементарне питання?

– Не називай мене Мартою! А раптом моя рідна мати хотіла інше ім’я?

– Вона нічого не хотіла. Народила тебе й кинула!

– А ви взяли й підібрали? Навіщо?

– Марто, припини! – Федоров, сутулячись, став на порозі.– Вгамуйтесь обидві. Ми щойно пережили дві страшні ночі. Ти мусиш зрозуміти. Треба сісти й у всьому розібратися.

– А я тут до чого? От і розбирайтеся між собою. – Марта все-таки сіла на кухонний диванчик і повела далі: – Чи ж вам не ясно, що я зараз просто не розумію – хто я така? Є, звісно, розрада: у мені немає ані краплі крові Смагіних, від них я нічого не успадкувала. І так ми б собі жили й жили, брехали й брехали, але все одно рано чи пізно на чому-небудь спіткнулися б.

– Отже, ти певна, що з твоїми біологічними батьками все було б інакше? – глухо запитала Олександра, чиркаючи запальничкою. – А я тобі скажу: так не буває.

– Чомусь раніше я ні про що таке навіть не чула! – посміхнулася Марта, розганяючи долонею сигаретний дим. – Тебе взагалі ніщо не цікавило.

– А що мене мало б цікавити?

– Та от хоча б твоя рідня. Ти ж точно як я: гадки не маєш, звідки взялася.

– Мені було не до родоводу. – Олександра знизала плечима. – Я росла без матері й батька. Практично. Мама померла, коли Валентин тільки народився. Я тобі розповідала, нема чого повторювати.

– Ну так, бачила я твій дорогоцінний альбом. Тільки там дечого не вистачає. Тут, за два кроки, жила твоя бабуся, мати твоєї матері, але тобі, звичайно, було на це начхати. Ніхто через це не парився, ви її й знати не хотіли. Може, вона хворіла, бідувала, рилася в смітниках, випрошувала копійки в метро?

– Про що ти? Яка ще бабуся? Мама ніколи жодним словом… – Олександра спантеличено насупилася.

– А ти запитай у свого брата. Він сам мені цю історію виклав, бо читав їхнє листування з твоєю матір’ю. Прізвище її було Буславіна, це я запам’ятала. Шкода, що вона давно померла.

– Досить! Припини! – скипіла Олександра. – Нісенітниці якісь! Іди до себе, у мене від тебе голова розколюється! І будь ласка – більше ні краплі спиртного!

Останню репліку Марта пропустила повз вуха. Уже з коридора донеслося:

– Я скоро їду: збори в Маріуполі, потім першість в Одесі…

Гримнули двері доччиної кімнати, потім у ванній зашуміла вода.

– Ти що-небудь розумієш? – утомлено спитала Олександра.

Федоров знизав плечима.

– Якась Буславіна… – продовжила Олександра. – Нічого не пам’ятаю. Начебто й дитинства не було.

– Марта де в чому права.

– Та що вона може знати? Я страшне як любила маму, до сліз, тягалася за нею хвостом… Ох, добре, зараз не до того. Треба телефонувати Савелію…

Олександра сказала чоловікові не всю правду. Дещо вона пам’ятала: малознайома літня жінка, обличчя як у тумані, задушливе підвальне приміщення, куди мати приводила її кілька разів, смак черствих пиріжків з квасолею. Усе це лежало глибоко, на самому дні, і ворушити його було боляче.

О десятій вона зайшла в спальню й набрала номер старшого брата. Досить довго не відповідали. Нарешті почувся похмурий, начебто з-під землі, голос Савелія. Коротко й сухо Олександра повідомила, що Марта на запитання відповідати відмовляється, про Валентина нічого не знає, а якщо й знає, то мовчить. Зараз уже спить.

Те, що у відповідь виголосив полковник, змусило її випустити з рук телефон.

Родіон щойно повернув із траси й неквапливо котив порожньою бетонкою до Шаур. Скло обох передніх дверей було опущене, у вікно віяло свіжістю. Низину попереду затягав вечірній туман, над опорами лінії електропередачі кружляли стрижі. З дороги птахи здавалися крихітними, як скобочки від степлера.

Удома він поставив машину в гараж і замкнув ворота. Світло на терасі було чомусь вимкнене, і Родіон здригнувся від несподіванки, коли з неосвітлених дверей висунулася масивна темна фігура.

– Привіт, – сказав Родіон, упізнавши батька. – Ти чого в темряві?

Судячи з усього, Смагін-старший перебував на терасі досить давно – стежив, як син возиться в гаражі.

– Ти навіщо вирубив телефон? – не відповідаючи на вітання, запитав Савелій Максимович. Говорив він неголосно, але в тоні чітко звучала лють. – Ми так не домовлялися.

– Вибач, купа справ. Зовсім закрутився. Зранку відключив, потім геть про нього забув.

Він спробував пройти в хол, але батько ступив у бік і загородив дверний прохід. Тепер вони стояли віч-на-віч.

– Які, до біса, справи? Тебе не бачили в офісі, зв’язку з тобою немає…

– Та мало що, – намагаючись здаватися спокійним, сказав Родіон. – Тобі вже повідомили, що Марта вдома?

Савелій Максимович ніяк не зреагував, отже, був у курсі.

– Ходімо, – глухо мовив він, повертаючись спиною до сина.

– Куди? – дещо розгубившись, запитав Родіон.

– Нагору. До мене в кабінет. Розмова є.

Важка бронзова люстра в кабінеті палала всіма вогнями.

– Сідай, – сказав батько, присуваючи крісло. Потім неквапливо