Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

— А де ти так довго ходив? — запитала я скрізь сльози та знову припала до його грудей, почала плакати, але цього разу від щастя. Від того неймовірного відчуття, коли та людина, яка подобається, поруч. Він, як і тоді на заводі, обіймав мене однією рукою за талію, а іншою гладив по волоссю, заспокоюючи. І стало так тепло, так затишно. Промайнули думки, як титри: “Невже мій чоловік завжди був поряд. Так близько, а водночас так далеко.”

Після ресторану він відвіз мене додому. Дорогою ми їхали мовчки, слухали музику по радіо. Тиша між нами ніколи не була незручністю. А зараз вона стала тією паузою, в якій ми обидва збиралися з думками, готові поділитися всім тим, що колись було важливо, і тим, що стало важливим зараз. Біля під'їзду Микита поцілував мене у щоку і сказав:

— Цей вечір був справжнім подарунком для мене. Я безмежно вдячний тобі за ці незабутні моменти.

Я стояла і не знала, що відповідати в таких випадках. Мовчала та почувалася при цьому трішки ніяково. До того ж наш поцілунок після танцю був неймовірним. Так хотілося якогось продовження.

— Мені сьогодні треба терміново на тиждень поїхати у відрядження. Ти мене почекаєш ще трошки? Не вийдеш заміж?

— Ні, не вийду, повертайся швидше. Дякую за те, що нагадав мені сьогодні, що я жінка. Дякую тобі від щирого серця, — не думаючи, сказала я.

Він поцілував мене у щоку і пішов до машини.

Він поцілував мене у щоку і пішов до машини. Я увійшла у під'їзд, піднялась на ліфті на свій поверх, зайшла у квартиру. Сіла на пуф біля дверей, обійняла кошик з квітами та за своєю доброю звичкою почала плакати.

Тої миті мені здалося, що він мене покинув назавжди. Я вважала, що йому щось не сподобалося. Що я зробила щось не так. Можливо, йому не сподобалося, як я цілуюся, або як я одягнена, можливо, я чавкала, коли їла, можливо, танцювала як незнамо хто.

Якоїсь миті захотілося зателефонувати Вірі та попросити поради. Але мене зупинило те, що було запізно, і я, врешті-решт, вирішила сама приймати рішення.

Я довго сиділа на пуфі та розмірковувала про побачення, прокручувала всі наші діалоги. Я себе дуже втомила цим. Зібравшись з силами, я пішла далі в кімнату, покупалася, переодяглася та лягла спати з думкою про те, що зроблено те, зроблено, вже нічого не повернеш.

Дня через три Віра несподівано скинула мені якесь посилання на ритуал для пошуку нареченого. “Привіт. Мені не актуально, не кидай мені таких дурниць,” — написала я їй відповідь у месенджері. Через хвилину в мене задзвонив телефон. Я подивилася — то була Віра. Глибоко вдихнувши, я відповіла на дзвінок.

— Привіт. В сенсі тобі не актуально вже? — почала одразу нападати на мене Віра. — Чи ти що, не хочеш заміж?

 — Привіт. Звісно хочу. Але мені здається, ти мене туди хочеш випхати скоріше, ніж я. Навіщо воно мені?

  — Ну як навіщо? Чому ти сама? Ось будеш з чоловіком, він буде розв'язувати твої питання.

  — Я й сама можу їх вирішити. Давай я сама розберуся, що мені робити та що мені треба зараз.

  — Та я бачу, вже років п'ятнадцять розбираєшся, все ніяк не розберешся. Чому досі сама так довго? В нашому віці вже не можна без чоловіка.

  — Чекаю того самого, мого чоловіка. Як ти не можеш зрозуміти, що мені потрібен такий чоловік, як мені потрібен. Я не збираюся все життя морочити голову з чоловіком, сподіваючись на те, що він колись одумається та виправиться, як твій.

  — Ой, ой, ой. Навигадувала собі якихось принців і вірить у них. Повернись до реальності. Подивись на себе та на ті вимоги, які ти висуваєш до майбутнього чоловіка. Нічого не бентежить? Що б ти хотіла знати, всі принци розібрані ще в дитячому садку.

  — Відстань від мене. Краще скажи, як у тебе з особистим життям. Мені здається, в тебе самої не ладиться, тому ти й лізеш в моє.

  — Та я ж хочу як найкраще для тебе, ти що не розумієш? — почала нервувати Віра.

  — Так що у тебе з чоловіком? — наполегливо запитувала я.

  — Ой, у нас все гаразд. Як і у всіх, сваримося раз на тиждень, потім миримося. Він такі чудові квіти мені дарує на примирення.

  — І що? Воно того вартує? Розумієш, я не хочу як у всіх, я хочу так, як я хочу.

  — Ну ти й дурна. Сорок років вже, а досі не розбираєшся в чоловіках. Ти зрозумій, вони всі такі. Всі сваряться, всі п'ють, майже всі курять. Де ти знайдеш такого, що не п'є, не курить і ще й квіти дарує?

  — Слухай, Віро, відстань від мене з цим питанням. А то зараз посваримося.

  — Ну як хочеш, я ж хочу як найкраще для тебе, а ти не розумієш це життя та як стосунки будувати.

 — Давай, пока, мені по роботі телефонують, потім зідзвонимося — довелося збрехати Вірі, бо її повчання вже реально почало мене напрягати.

  Цей тиждень без Микити тягнувся дуже довго. Я б сказала, нескінченно довго. В голову лізли різноманітні думки про те, що він більше не приїде, що це була наша остання зустріч. Але яка дивовижна, як у фільмах! В мене був його номер телефону, я могла йому написати або зателефонувати, але не робила цього, бо ми не домовлялись. “Він сказав, що його терміново відправили у відрядження, може бути дуже зайнятий, тому не телефонує та не пише. Може з ним вже щось трапилося там у відрядженні. А може, не має ніякого відрядження, а є просто інша жінка. Так, СТОП! Я його знаю давно. Він мені ніколи не брехав до цього, чому це раптом цього разу повинно бути інакше. Ось скоро приїде та розповість,” — думала я про Микиту періодично впродовж тижня.