Читати книгу - "Невидимі сліди, Марі-Анна Харт"

крок

Кейт відчувала, як її серце вибухає від емоцій, які вона не могла більше стримувати. Вона глибоко вдихнула, намагаючись знайти сили, щоб сказати те, що крутилося в її голові.

— Я доросла, — промовила вона голосом, що звучав більш твердо, ніж вона відчувала насправді. — Я можу сама про себе подбати. І якщо ти, або Еліс, думаєте, що я не можу приймати власні рішення, то ви помиляєтесь.

Кейт підняла погляд, і її очі блищали від рішучості.

— Ні ти, ні Еліс не маєте права вирішувати за мене, — додала вона з подихом, що звучав зливаючись з її внутрішньою боротьбою. — Я буду робити те, що вважаю за потрібне, навіть якщо вам це не подобається. Моя життя, мої вибори. І я не буду більше підкорюватися чужим очікуванням.

Вона замовкла, відчуваючи, як її слова вислизають із неї, наче камені, що падають на землю, ламаючи мовчазні стіни, що колись тримали її емоції. Вона була втомлена від всіх, хто намагався керувати її життям, і вона зрозуміла, що тепер повинна взяти відповідальність за себе.

Олівер дивився на Кейт. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалась гіркота, коли він заговорив.

— Доросла? — його слова були майже зневажливими. — Доросла людина не вимикає телефон і не тікає від всіх. Доросла людина не змушує всіх переживати через свою втечу.

Кейт різко повернулась до Олівера, її серце билося швидше, але вона тримала спокій.

— Ти не маєш права за мене вирішувати, — сказала вона, голос твердо звучав, хоча всередині кипіли емоції. — Я сама вирішу, що робити.

Олівер не здавався. Він підняв брови, його погляд був рішучим і, здавалось, навіть холодним.

— Ну, обирай, — його слова були спокійні, але в них відчувалася зростаюча напруга. — Доросла людина... Ти їдеш або до мене, або до Еліс.

Кейт сиділа мовчки, спостерігаючи за ним, її серце билося все швидше. Вона відчувала, як важко зробити вибір, але водночас розуміла, що в її ситуації все одно нічого не залишалося, окрім як прийняти те, що пропонує Олівер. Вона не була готова повернутися до Еліс, знову йти через ті ж самі болісні емоції.

Врешті, після довгих миттєвостей мовчання, Кейт зітхнула, її плечі опустились, і вона відповіла тихо:

— Добре... я поїду до тебе.

Олівер кивнув, немов полегшено зітхнувши. Він не обіцяв нічого, просто знав, що це буде тимчасовий крок, і, можливо, саме час для неї відпочити, аби хоча б на деякий час забути про все, що навалилось.

Він піднявся з ліжка, швидко зібрав речі, зібравши все необхідне, щоб поїхати. Кейт ще кілька хвилин сиділа, намагаючись прийняти своє рішення. Але коли Олівер повернувся до неї, вона зрозуміла, що це дійсно її єдиний вибір на цей момент.

Дорога до будинку Олівера пройшла в тиші. Кейт сиділа в машині, погляд зосереджений на пейзажі, який минав за вікном. Її думки були розпорошені, а серце важко стискалося від того, що їй доводилося робити. Вона не відчувала себе готовою до жодних розмов. Олівер, сидячи поруч, не вимовляв ані слова, ніби поважаючи її мовчання. Він теж був в думках, але не наважувався порушити тишу.

Коли вони приїхали, Олівер відчинив двері, і Кейт, не сказавши жодного слова, вийшла з машини і рушила до будинку. Вона встигла лише помітити, як вона відчуває певне полегшення. Його будинок не був чужим — у ньому не було так багато болючих спогадів, як у її власному домі чи навіть в домі батьків. Тут вона не відчувала такої гнітючої ваги.

Наступні кілька днів були надзвичайно важкими для Кейт. Вона відчувала, як кожна хвилина затягується, і весь світ навколо неї розчиняється в тумані розпачу. Вона майже весь час лежала в ліжку, заглибившись у свої думки та спогади, які не давали їй спокою. Вона не могла знайти сили, щоб подолати цю внутрішню порожнечу, і навіть повітря в кімнаті здавалось важким.

Олівер приходив з роботи і нічого не питав, просто був поруч. Він не змушував її говорити, не намагався втрутитися, а лише створював атмосферу тиші, яку Кейт так потребувала. Кожен вечір вони сиділи разом, іноді мовчки дивлячись телевізор або читаючи книги, не торкаючись важких тем. Олівер готував їжу, а Кейт просто сиділа на кухні, спостерігаючи за його рухами, навіть не маючи сил брати участь у цьому звичному процесі. Але це було важливо для неї — спільний час, хоча й без слів, допомагав відволіктися від важких думок.

Олівер стояв біля дверей її кімнати, спостерігаючи за нею, як вона сидить на ліжку, відкинувши подушку назад. Його погляд був м’яким, але в ньому відчувалася турбота й певна рішучість.

— Ти вже тиждень не виходиш із будинку, — сказав він, підходячи ближче. — Потрібно вийти, прогулятися. Це допоможе.

Кейт не зрушилася з місця і тільки зітхнула, дивлячись на нього. Вона не була готова. Вийти в світ? Знову стикатися з усім тим, що було за дверима її кімнати? Це було занадто складно.

— Я не хочу, — прошепотіла вона, майже не озираючись на нього.

Олівер сів поруч, його погляд був сповнений співчуття, але не було ні жалості, ні запитань. Він просто був поруч. Він поклав руку на її, але вона не рухалась, не відчуваючи бажання відповідати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍