Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Дочка за замовчуванням?

Вона глянула на мене.

– Так.– кивнула вона.– Тобі це теж знайомо?

– У нас різні ситуації, але так. – відповіла я.– Обоє моїх батьків сприймали нас із сестрою як доповнення, не більше. Вони дали нам усе необхідне, але після повноліття, ми ніби просто переїхали від них, як від сусідів по будинку. Зідзвонюємося на свята, перетинаємося рідко. Вони вважають, що ми їм зобов'язані, але вони в нашому житті ролі не відіграють.

Ми подивилися одне на одного. Уперше в колись наївних і порожніх очах я побачила осмислений погляд, співчутливий і розуміючий одночасно. Це було в новинку для мен. Я завжди відчувала слабкість і щире здивування щодо людей, які візуально потайливі, хоча й товариські, вони мало говорять про себе, що їм подобається і що вміють, вони нібито у своєму маленькому світі, хоча й балакучі, вміло обговорюють побутові справи або ситуації в колективі, але далі цього не заходять, вони не кажуть про те, що вміють малювати, що люблять музику 70–х чи скільки дітей виросло в їхній сім'ї, де розміщене їхнє родове гніздо, скільки в них кімнат і якого вони кольору. І хоч Велла не найвдаліший приклад цих людей, мене все ж таки дивує, що візуально така недалека дитина може бути вельми близькою до кмітливої і з потугами до самоаналізу.

Тиждень життя у мене Джинні і Кріса вже давно минув, а значить, що я вже повинна переїхати з Оллі до нього. Не скажу, що я поспішала. Але я пообіцяла, а я своє слово тримати вмію. Хоча причину відкласти ще на день я знаходила запросто. Немов би помітивши хмарку моїх думок, Кріс без прелюдій ляпнув:

– Вийдеш за мене?

– Що?! У сенсі заміж?

– Ну, ясно, що не на подвір'я.

– Ти ж жартуєш, так?

– Я знаю, тут немає обручки і ресторану і...

– Справа не в тому. Я просто...

– Ти боїшся шлюбу?

– Я не боюся шлюбу, Крісе, я не бачу в ньому сенсу, і... мені двадцять три, може хоча б до тридцяти?

– Ну, мені вже тридцять. Я вже можу думати про це.

– Слухай. У нас діти. Двоє прекрасних дітей... навіщо нам витрачати енергію на це все?

– Облиш, невже ти дівчинкою не мріяла про сукню і торт і подружок

нареченої в потворних сукнях? Сама ж розповідала.

– Мріяла, але тільки тому, що є гарна церемонія, довкола сонце, співають струмки, голуби не сруть на людей, і всі такі веселі, і священик читає промову, а наречений такий щасливий бачити мене, батько веде до вівтаря. І все це начебто шикарно, і красиво, і охрініти як дорого (і доведеться скликати всю сім'ю, яку бачити не дуже–то хочеться), якби не було так сумно. Раніше люди поспішали одружитися, щоб офіційно трахатися, а зараз поспішають, щоб перегнати іншого або просто бояться, що не вийшовши у вісімнадцять, не вийдуть ніколи. А потім через два роки голосно розлучаються і змінюють штати. Ну, справді ж, раніше весілля було кроком уперед і натяком на серйозність намірів, бо секс, життя під одним дахом – одна думка про це була жорстко табуйована, люди не знали як це, і весілля було для них шансом пізнати одне одного набагато краще, зблизитися, звикнути. А зараз? Вранці зібралися зі спільної квартири, ну, гаразд, поїхали різними маршрутками до церемонії, потім? Потім відгуляли весілля і приперлися в ту саму квартиру, сіли на ліжко, в повній ейфорії першого сексу з партнером, з яким спали до цього, тільки тепер маєте штампи. Лізете в ту саму шухляду, де до цього не один рік тримали презервативи, на ранок на тій самій кухні в ті самі чашки так само ллєте каву, цілуєтесь, розбігаєтесь на роботу, і що? Таке воно нове життя? Щоб зрозуміти, що людина твоя, зовсім не обов'язково пов'язувати себе з нею тупорилим штампом, каблучкою або прізвищем. Я не вважаю, що одружуватися не варто взагалі... це не робиться у вісімнадцять років, щоб позлити батьків або щоб хоч раз вдягти сукню і причепуритись, щоб вперше і востаннє за життя мати вигляд дівчини, а не дроворуба. І так само весілля не справляють у сорок п'ять, коли у них десять спільних дітей, а він і досі кличе її своєю дівчиною. Це великий хворий світ. Можна ж просто жити. Зрештою, на якість життя це не вплине, на кількість сварок так само і як би сумно не було, на рутину, втрату пристрасті і регулярного сексу теж. Життя було однаковим, спільне тим паче, і те, що я носитиму твоє прізвище і зватимусь твоєю дружиною не змінить того, що ми живемо разом, зі своїми дітьми, спимо разом, їмо на нашій кухні чи дивимось вечірні ток–шоу на дивані. Це не змінить нас. То який сенс?

– Не розумію. – хитав головою він. –Не одружуються у вісімнадцять, не одружуються у сорок п'ять, ми вже на проміжному рубежі, то коли ж по-твоєму варто одружуватись?

Я промовчала, я не маю відповіді на це питання. Можливо коріння мого бунту проти весілля лежить у тому, що я надивилась на батьків? Але ж є і інші, є такі як Дарлінґ і Чарлі, що до старості не розгубили кохання і вдячності одне до одного. Може це і можливо? Може в цьому і справді є сенс?

– Ну, добре, припустимо, ти не готова. Ну, ця твоя позиція з приводу відсутності змін, от, якби ми не жили разом? Вийшла б?

– Це я вже проходила, коли була молодшою. Так, і до чого сирбор, якщо ми й так ледве з'їхалися?

– Тобто справа не тільки в тому, що ми вже ділимо один будинок? Добре, що тоді? Вік?