Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Олівере! Хутко прибери! Або я змию твоїх динозаврів в унітаз!
– Хе–е–е, вони з Китаю, не потонуть...
Він зараз пожартував? Мій малий пожартував про дешеві товари чи в мене вуха заклало? У мене задзвонив мобільний і я підняла слухавку.
–Так?
–Джекі? Привіт. Не хочеш кави?
– Чого? Велл? Звідки у тебе мій номер?
– Ну... ти колись телефон не могла знайти, пам'ятаєш?
– Неважливо. Яка кава, про що ти?
– Ну, я замовила нам каву і стою в тебе під дверима.
Я зітхнула і, кинувши на шафці кошик із білизною, відчинила двері.
– Нахалеру мені твоя кава?
Вона знизала плечима.
– Мені хотілося тебе побачити.
Гаразд, не гнати ж її на мороз. Опа, я що, виявила співчуття до Велл ВЕЛЛ?! Схоже, мені й справді потрібен кофеїн.
– Тут миленько. – оглядаючись, сказала вона.– Ремонт зробили?
– Це не та квартира, де ти була моєю сусідкою, якщо що.
– Я не настільки тупа, але спасибі.
Ми з секунду дивилися один на одного, а потім розреготалися.
– Я скучила.
– Ну... ми давно не бачилися, якщо не брати до уваги вчора. Я справді не розумію, чому тобі так хочеться зі мною дружити, я ніколи не приховувала своєї неприязні.
– Це через Енді?
– Ні. Ти мені ніколи не подобалася.
Вона розсміялася.
– Ось і відповідь на твоє запитання. Ти завжди говориш правду про мене.
–Це рідкість?
– До зустрічі з тобою, я так не думала. Спершу мені здавалося, що ти просто мені заздриш. Але пізніше, я помітила деяких людей, спіймала їх на брехні, якої ти уникала. І тоді я зрозуміла, що в моєму оточенні дуже мало чесних людей... і друзів загалом.
– Треба ж.
– Ти вибач, може, я десь помилялася... І за Енді вибач, я сама не знаю, як це сталося, тобто... він зустрів мене, запропонував підвести до ресторану, ми замовили поїсти, почали базікати, мені сподобалася його каблучка, і я взяла його руку, щоб роздивитися, а потім він підсів і... загалом я не дуже розумію, чому все так сталося.
– Не парся. Він обрюхатив начальницю кілька років тому. Так, що ти легко відбулася.
– Ого... Мені дуже шкода.
– Забудь. У мене нове життя.
– З тим красенем, чи знайшла іншого?
– Вінс? Ні, ми залишилися друзями. Кілька років, я з хлопцем на ім'я Кріс.
– Ви ще не одружилися?
– А це обов'язковий пункт нового життя?
– Ні... просто подумала, раз діти...
– Ні. І я не особливо хочу про це зараз думати.
– Ну, не це головне, так?
– Так.
Я кусала себе за губи, била подумки по обличчю, ледь стримувалась, щоб не обматюкатись, та втім вимучила:
–А в тебе як справи?
Фууух, не думала, що це буде аж так складно.
–Збираюся до Швейцарії на навчання. Доведеться знімати квартиру з іншою дівчинкою, та, яку я вважала подружкою, відбила в мене хлопця, і ми типу посварилися.
– Типу посварилися? – повторила я.
– Ну, розійшлися, перестали спілкуватися. Загалом мама офігіла, сказала забити, мовляв, не потрібна вона мені, питала, як ти, чому я давно про тебе не розповідала.
– Ти розповідала про мене своїй матері?– здивувалась я.
– Ти була першою, з ким я познайомилась в Орегоні, після переїзду з Канади.
– Ти ж місцева.– зауважила я.
– Ми переїхали до Ванкувера, коли мені було десять. А повернулася я одна, щоб закінчити навчання в конкретного професора, який напише мені якісну рецензію і з нею я поїду до Швейцарії. Коли я повернулася, ти була першою, з ким я познайомилася. Мама знала, про все, я розповідала їй, що ми бачилися недавно.
– Ви так близькі?
– Так, дуже. Вона знає про мене все, ми все обговорюємо, вона підтримує мене.
Я не знаю, як це. Ми з мамою ніколи не говорили по душах. Вона весь час знаходила справи цікавіші за спілкування зі мною. Я втупилася на Веллу, у неї, мабуть, чудова мама, але вона нещасна і страшенно самотня, якщо так чіпляється за своїх уявних друзів.
– А батько? – запитала я.
– Вони розлучилися позаминулого року. Він поводився як сволота. Зараз псує всім нерви. Вважає, що йому всі зобов'язані, ображає маму телефоном, мені каже, що я розпещена і примхлива...
– Ну, в останньому пункті погоджуся...
– Я не сперечаюся, що розпещена, гаразд? У мене з дитинства все є, я максимально розпещена. Але я ціную маму і те, як вона старається. А батько нічого не робить, на роботі він так собі справляється, за великим рахунком, усі гроші в сім'ї її заслуга. А він намагається мене переманити не тому, що сумує або любить, а просто тому, що вважає мене зручним обміном. Мовляв, якщо я житиму з ним і підтримаю його, повернеться мама і рахунки в банку. А без грошей, я йому й не потрібна. Ніби мене не існує, ніби я...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матір, Кайла Броді-Тернер», після закриття браузера.