Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Війна. Частина 4. Перемога.

Я часто сміявся, коли згадував, як усе це було безглуздо. Війна — це не про смерть, а про життя. Якби ти боявся смерті, ти б не вижив

 

Сер Адріан Картон де Віарт

 

Переломний момент у війні настав ближче до кінця зими.

 

Відступивши майже до самих північних скель, захисникам Пригір’я вдалося врешті-решт вибудувати оборону. Тепер їм вдавалось тримати позиції і подекуди навіть змушувати загарбників відходити.

 

Допомога гірських ельфів та постійні диверсії в тилу (до яких часто вдавались і мирні жителі) теж далися взнаки.

 

А потім в дію вступила армія Гірського Альянсу. Старійшини нарешті прийняли рішення, і військо дворфів, пройшовши підземними тунелями і піднявшись на поверхню, вступило в бій.

 

Одягнені в рунний захист хірди, озброєні далекобійними “Сопілками” загони стрільців та артилерія, що набагато перевершувала катапульти ворогів та гармати їхніх союзників з ельдалонської Революційної Армії, змусили латиціанців спочатку перейти в глуху оборону, а потому й почати відступ. Але остаточно ворог посипався, коли на полі бою з’явилась головна зброя підземників - бронепотяг.

 

Спроби інтервентів розібрати колії на шляху сталевого монстра ні до чого не призвели: під прикриттям бортових гармат карлики-інженери вивантажували запасні рельси та шпали і відновлювали шлях. Намагання бійців Революційної Армії протистояти йому за допомогою артилерії теж були марними: гармати потяга били далі і влучніше за ельдалонську зброю, а сам він встигав піти з-під удару до того, як на нього наводились ворожі батареї.

 

Прикордонний Корпус теж зміг відволіктися від боротьби з Пожирачами і долучитись до захисту країни вді окупантів. Їм передали нове озброєння, в тому числі багатозарядні порохові картечниці, що дало змогу стримувати атаки дикунів з меншими зусиллями і відправити частину підрозділів “сірих мундирів” на південний фронт.

 

Останню крапку в бойових діях поставила реставрація законної влади в Латиції. Хоч внаслідок перевороту короля Ельварда та більшість його родичів були вбиті, дехто все ж зміг врятуватися. Принц Каеріс зміг об’єднати довкола себе військових, що лишились вірними короні, і внаслідок кількох вдалих битв повернути столицю та зайняти батьківський трон.

 

Більшість “народних комісарів” (окрім двох чи трьох, що встигли втекти) були страчені. Військо (в тому числі та його частина, що воювала в Пригір’ї) визнало владу нового короля, який одним з перших своїх указів припинив війну і повернув солдатів додому.

 

Таким розвитком подій були задоволені всі… окрім командуючого Революційною Армією генерала Моралеса. Перед ним та його підлеглими поставили простий вибір: здатися (і бути екстрадованими на батьківщину, де їх мали судити за спробу державного перевороту) або померти. Більшість “революціонерів”, яких все це вже добряче підзадовбало, обрали перший варіант.

 

Сам генерал з купкою вірних соратників, вступивши в бій з вчорашніми союзниками, зміг прорватися на територію Латиції, до північно-західного узбережжя. Там, в невеличкому порту Люмініум, куди ще не дістались королівські війська, вони захопили корабель на магічному ходу. А заодно взяли в полон учня корабельного мага, з якого потім під тортурами мали витягнути інформацію про те, як керувати судном. А поки - йшли під вітрилами.

 

* * *

 

Генерал Моралес стояв, спершись на борт корабля, і обличчя його було чорнішим за саму ніч. Його задуми по обдаруванню “рівністю, свободою та братерством” всіх довкола вкотре зазнали невдачі, і треба було терміново придумувати новий план. Наразі найбільш вірогідним варіантом було податись до північних піратів і знайти соратників серед них.

 

Вояки намагались обходити свого командира стороною. Лише ад’ютант генерала - майор Алонсо Дельвара - сумирно стояв поруч, чекаючи наказів.

 

 - Де ми припустились помилки? - шипів крізь зуби Моралес. - Де… Що це? Корабель? - їхній шлях пролягав повз маленький острівець, і зараз з-за нього показалось вітрило. - Алонсо, трубу!

 - Товаришу генерал, я вже й без труби бачу, хто це. Схоже, це наш… тобто, фрегат ельдалонського флоту. На борту напис “Гордість Республіки”.

 

В цей момент з корабля попереду долинув підсилений магією голос:

 

 - Шановні сеньйори бунтівники! Це капітан Санчо Лопес. Пропоную вам уникнути зайвого кровопролиття і здатися. Після цього захоплений вами корабель буде повернуто нашим латиціанським друзям, а вас буде доправлено на батьківщину, де вас судитимуть за державну зраду та заколот. Гарантую життя і ставлення відповідно до статусу військовополонених!

 

 - Кляті опортуністи й ланцюгові пси режиму, - генерал сплюнув на палубу. - До бою!

 - Пробачте, товаришу генерал, але ми не можемо використовувати корабельне озброєння. Цей малолітній буржуй досі відмовляється співпрацювати. Накажете провести з ним… гм… серйозну розмову?

 - Карамба! Немає часу, - Моралес взявся за руків’я шаблі. - Візьмемо їх на абордаж. Вони цього не чекають, а нам ще один корабель не завадить. Ну, чого встали?

 

Та замість виконання генерал отримав удар рукояткою пістоля по потилиці, після чого, втративши свідомість, гримнувся на палубу.

 

Солдати, що зібрались довкола, ошаліло дивились на цю картину.

 

 - Чого витріщились? - спитав Дельвара, ховаючи зброю в кобуру. - Мене ці ігри в революцію вже заграли. Я хочу повернутись додому, хай навіть мене там посадять за грати. То що, може хтось підніме білий прапор? Чи є ще бажаючі погратися в героїв?

 

Бажаючих гратися в героїв не знайшлося.

 

* * *

 

Дванадцятеро людей сиділи навколо вогнища. Давно неголені бородаті обличчя не виражали нічого, крім втоми і відчаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍