Читати книгу - "Доторк"

завтра. І про вчора також (він же не дурний). Барні жив лише творячи — формуючи, створюючи масу, в якій шукав реальність. Як і Бог, який творив у порожнечі без учора, сьогодні й завтра, його ментальна енергія зосереджувалася на шматочку матерії — бруді, глині — стискала його, виминала між товстими батьківськими пальцями, доки форма не ставала правильною. Енергія відчувала, як глина жваво пульсує в його долонях, звивається, хоче втекти геть із рук у небесну твердь, але тримала, стираючи слиз, і формувала так, щоб та стояла, чи ходила, чи повзала по землі.

І сказав він, що це добре.

От лише ці глиняні діти не жили. Десятки їх, усі обережно сформовані й змодельовані, але кожне неправильне. Жодне не таке, яким має бути маля. Барні працював, аж доки не боліли очі, а руки німіли, після чого валився в ліжко.

Зазвичай, коли він лягав спати, саме розвиднялося, тож Барні поспішав до ложа, боячись зустріти день. І він відчував, як Карен спить біля нього, продавлюючи матрац своєю важкістю.

Йому доводиться довго засинати, він впирається обличчям у подушку, боячись, що світло може простромити сверблячі, пекучі очі. Там, у подушці, він бачить зображення, на які не зважав під час роботи. У подушці немає захисту проти минулого. Невдовзі Барні чує, як Карен прокидається, і він тішиться, що ліжко належить йому. Зі стогоном вона сідає, тоді зі стогоном виходить зі спальні, він же з насолодою потягується й знає, що між прокиданнями від фізичного дискомфорту та жахіттями він спатиме, не покидатиме це ліжко, попри її скарги й протести, доки не побачить темряву за завісами. Він більше не встане з цього ліжка, хіба в темряві, коли вона спатиме. І він більше не матиме нічого спільного з людьми, які приходять до його дому й виходять з нього: ні з молочарями, ні з комунальниками, ні з маршувальниками даймів[13] чи будь-якими іншими, хто досі приходять сюди в омані, ніби він досі член їхньої спільноти, їхньої нації, їхньої раси. Їм доведеться прийняти, що, відкинувши його, вони зробили його якимсь окремішним, самим собі господарем, і їсти чи голодувати, скніти чи творити, жити чи померти — як йому заманеться. І нічого вони не вдіють, щоб він хоч на мить замислився про те, який час у цьому світі. Хай дурні ріжуть буття на сегменти, якими міряють, скільки минуло днів, годин, хвилин, секунд. Він відмовляється відраховувати своє вмирання.

***

Карен розуміла, що він забагато спить. Барні захворіє від того, що цілими днями ходить від ліжка в студію й навпаки. Якби ж можна було хоч якось витягнути його з цього абстинентного стану. Вона не просила, щоб він зайнявся підготуванням до пологів, але міг би принаймні поводитись, як нормальна людина. Їй не хотілося серйозно роздумувати над тим, що порадила мама, але що, коли він стане неконтрольованим? Чи може вона піддавати небезпеці себе й дитину? Доведеться щось робити, якщо він не оклигає найближчим часом.

Карен розуміла, що це неправильно — спускатися в студію без його дозволу, та вона відчувала, що це допоможе їй зрозуміти, що в нього на думці. Якщо виникне необхідність покласти його під нагляд, лікарі точно захочуть знати, над чим він працював протягом останніх тижнів.

Вона підозрювала, що його дивна абстиненція якось стосувалася Майри. Карен не була певна щодо того, що між ними сталося, і коли Барні того дня сказав їй, що Майра зібралася й поїхала, вона не ставила подальших запитань. Вона не займатиметься перехресним допитом і не судитиме його. Виявилося, що Майра повернулася та утвердила своє право на попереднє володіння, але важливо те, що тепер вона деінде, а Барні досі тут. Усе інше не має значення.

Карен повільно пішла, міцно тримаючись за поруччя. Не вистачало ще зараз спіткнутися й щоб невідь-що сталося. Їй потрібно бути обережною, як казав лікар Лірой, особливо протягом цих останніх місяців.

Вона збиралася побачити, що кімната переповнена роботами цих останніх кількох тижнів, які він тут провів, проте студія виявилася майже порожньою. У дальньому кінці на повертальному столі щось ховалося під покривалами; «Жертви» та інші речі, над якими він був працював, зникли. Кілька разів Карен відступала, роздумуючи, що тут їй немає діла, що не варто підглядати за його роботою, поки він спить. Однак робота Барні була частиною абстиненції — недуги, що витягувала його далі й далі за межі реальності, ніби закутуючи в кокон. Карен відчула напруження в животі, почекала, що дитина протестуватиме, але нічого не сталося. Вона притиснула живіт руками.

— Мусимо подивитися, дитятку, — сказала вона. — Мусимо знати, що він робить.

Вона змусила себе підійти до кола зі світла, в якому стояв стіл, готова до всього. Знаючи про його злобу, неприйняття світу, вона сказала собі, що кожна людина, страждаючи, накопичує в собі образу. Принаймні він певним чином може випустити її із себе. Карен обережно потягнула за простирадло, відзначаючи про себе, як воно лежало перед тим, щоб потім накинути так само.

То була Венера. Але, Господи!.. Цього разу обличчя було цілком її, і тіло також, лише вагітність була така перебільшена, що її живіт роздувся вдвічі, ніж насправді, обличчя, руки й ноги також розпухли, і вона виглядала так, наче от-от вибухне. Спочатку Карен не могла зрозуміти, що то за маленькі, схожі на тварин об’єкти клубочаться навколо Венери. А тоді побачила, що то маленькі тіла курганом лежать одне на одному — скручені, мертві немовлята з її жахів, скинуті одне на одне, кожне якось деформоване: з ектродактилією, двоголові, трирукі, одноокі, із зіщуленими куксами на місці рук і ніг — скалічені мертві діти (не всі, у деяких були розплющені від болю очі) тримаються за фігуру матері. Деякі тримаються за груди, а одне було в процесі народження між ніг.

Але очі скульптури були сповнені знудженою смертю. Навіть при смерті ця монструозна Матінка-Земля народжувала своїх деформованих дітей.

Карен здушила крик, якось спромоглася накрити скульптуру й кинулася вгору сходами. Вона втратила рівновагу, підковзнулася й кинулася знову, рухаючись ніби крізь воду. Якимсь чином дісталася до вітальні, а тоді їй ніби перекрили повітря. Вона відчула, що руки й ноги стали в’язкими, наче глина, і з неймовірно химерним відчуттям, ніби Барні наміряється, щоб і вона, і її дитина померли, Карен знепритомніла.

***

Коли Барні помітив, що вона спускалася й дивилася на його роботу, то спочатку лютував. Здогадатися було неважко. Карен накинула покривала не так,