Читати книгу - "Сліпий годинникар"

Можливо, більше в сотні мільйонів разів, якщо це й є співвідношення між населенням світу, охопленим газетами, й чисельністю племені, про яке наші мізки «очікують» почути новини.

Такий «розрахунок чисельності населення» також придасться для нашого судження про правдоподібність теорій походження життя. Не через чисельність людей на Землі, а через чисельність планет у Всесвіті — планет, де життя могло б зародитися. Цей аргумент уже траплявся в цьому розділі, тож немає потреби детально зупинятися на ньому тут. Повернімося до нашої уявної картини градуйованої шкали неймовірних подій з її знаковими збігами роздачі в бриджі та кидків костей. Позначмо на цій градуйованій шкалі роздальйонів і мікророздальйонів такі три нові точки: імовірність виникнення життя на планеті (скажімо, за мільярд років), якщо припустити, що воно виникає з частотою приблизно раз на сонячну систему; імовірність цієї події, якщо життя виникає з частотою приблизно раз на галактику; імовірність виникнення життя на випадково обраній планеті, якщо життя виникло лише раз у Всесвіті. Позначимо ці три точки відповідним чином: число сонячної системи, число галактики та число Всесвіту. Згадаймо, що існує приблизно 10 тисяч мільйонів галактик. Ми не знаємо, скільки сонячних систем у кожній галактиці, бо можемо побачити лише зірки, а не планети, але раніше ми виходили з оцінки, згідно з якою у Всесвіті може бути 100 мільярдів мільярдів планет.

Коли ми оцінюємо неймовірність якоїсь події, яку теоретично допускає, наприклад, теорія Кейрнса-Сміта, то маємо робити це в порівнянні не з тим, що ми суб’єктивно вважаємо імовірним чи неймовірним, а з величинами на кшталт цих трьох — із числом сонячної системи, числом галактики та числом Усесвіту. Яке з них є найбільш відповідним, залежить від того, яке з таких трьох тверджень ми вважаємо найближчим до істини:

1. Життя виникло лише на одній планеті в усьому Всесвіті (і цією планетою, як ми бачили раніше, має бути Земля).

2. Життя виникло приблизно на одній планеті на галактику (в нашій галактиці пощастило Землі).

3. Походження життя є достатньо ймовірною подією, що зазвичай стається приблизно раз на сонячну систему (в нашій сонячній системі пощастило Землі).

Ці три твердження відображають три знакові погляди на унікальність життя. Фактична унікальність життя, мабуть, лежить десь між крайніми випадками, представленими першим і третім твердженнями. Чому я так кажу? Зокрема, чому ми маємо виключати четверту можливість — що походження життя є значно імовірнішою подією, ніж допускає третє твердження? Це не надто переконливий аргумент, але все ж він чогось та вартий. Якби походження життя було значно імовірнішою подією, ніж допускається числом сонячної системи, ми мали б уже очікувати зіткнутися з позаземним життям, якщо не віч-на-віч (будь-якими шляхами), то хоча б по радіо.

Часто говорять, що спроби хіміків відтворити спонтанний процес зародження життя в лабораторії провалились. Цей факт використовується як свідчення проти теорій, які ці хіміки намагаються перевірити. Але насправді можна стверджувати, що нас мало би стурбувати, якби їм вдалося завиграшки спонтанно отримати життя в пробірці. А все тому, що ці експерименти тривають упродовж років, а не тисяч мільйонів років і що до цих експериментів залучені лише окремі вчені, а не тисячі мільйонів хіміків. Якби спонтанне зародження життя виявилося достатньо ймовірною подією, щоб статися впродовж кількох людських десятиліть, коли хіміки проводили свої експерименти, то життя мало би виникнути багато разів на Землі й багато разів на планетах у радіодіапазоні Землі. Ясна річ, усе це порушує важливі питання про те, чи вдалося б хімікам відтворити умови ранньої Землі, але навіть у цьому випадку, беручи до уваги факт, що ми не можемо відповісти на ці запитання, аргумент вартий розгляду.

Якби походження життя було ймовірною подією за звичайними людськими мірками, то значна кількість планет у нашому радіодіапазоні виробили б радіотехнологію достатньо давно (беручи до уваги, що радіохвилі рухаються зі швидкістю близько 300 тисяч кілометрів на секунду), аби ми прийняли хоча б одну передачу за ті десятиліття, впродовж яких маємо для цього відповідне обладнання. Якщо припустити, що вони мають технології радіозв’язку не довше за нас, то у межах радіодіапазону налічується приблизно 50 зірок. Але 50 років — це лише швидкоплинна мить, і було б великим збігом, якби інша цивілізація виявилася настільки близькою до нас за рівнем розвитку. Якщо ми введемо в наші розрахунки ті цивілізації, що мали технології радіозв’язку тисячу років тому, то в межах радіодіапазону налічуватиметься близько мільйона зірок (разом із казна-скількома планетами, що обертаються навколо кожної з них). Якщо ж ми врахуємо ті, технології радіозв’язку яких налічують уже 100 тисяч років, то в межах радіодіапазону опиниться ціла трильйонзіркова галактика. Звісно, сигнали добряче ослаб­лялися б під час передавання на такі величезні відстані.

Отже, ми прийшли до парадоксу. Якщо теорія походження життя є достатньо «правдоподібною», щоб задовольнити наше суб’єктивне судження про правдоподібність, то вона є надто «правдоподібною», щоб пояснювати брак життя у Всесвіті, який ми спостерігаємо. Згідно з цим аргументом, теорія, яку ми шукаємо, має бути такою, що видається неправдоподібною нашій обмеженій, прив’язаній до Землі та десятиліть уяві. Якщо розглядати їх у такому світлі, то обидві теорії (Кейрнса-Сміта і «первісного бульйону») здаються щонайменше ризикованими з погляду надмірної правдоподібності! Сказавши все це, я мушу зізнатися, що через велику непевність у розрахунках, якби якийсь хімік усе ж досягнув успіху в створенні спонтанного життя, я б не дуже збентежився!

Ми все ще не знаємо точно, як на Землі розпочався природний відбір. Цей розділ мав скромну мету пояснити лише можливий спосіб, у який це мало б статися. Нинішню відсутність чітко прийнятого пояснення походження життя, безумовно, не слід сприймати як камінь спотикання для всього дарвінівського світогляду, як це час від часу (можливо, через бажання видати бажане за дійсне) робиться. Попередні розділи вже прибрали інші уявні камені спотикання, а наступний прибере ще один — думку, що природний відбір здатен лише знищувати, але геть не створювати.

Розділ 7. Конструктивна еволюція

Люди іноді вважають, що природний відбір є виключно негативною силою, здатною лише викорінювати різні дивацтва й невдачі, але неспроможною створити щось складне, гарне й ефективно задумане. Чи ж він не просто віднімає від того, що вже є, і чи не повинен по-справжньому творчий процес щось іще й додавати? Певною мірою відповісти на це запитання можна, взявши за приклад мармурову статую. До брили мармуру нічого не додається. Скульптор лише віднімає, але попри це в результаті його дій виникає гарна статуя. Однак ця метафора може збивати з пантелику, бо деякі люди одразу ж хапаються за її неправильну частину — факт, що скульптор є свідомим творцем, випускаючи з уваги важливий момент — той факт, що скульптор діє шляхом віднімання, а не додавання. Щоправда, навіть на цю частину метафори не слід надто вже покладатися. Природний відбір спроможний лише віднімати, але мутація здатна додавати. Існують способи, якими мутація та природний відбір разом здатні привести через довгий період геологічного часу до створення чогось складного, що має більше спільного з додаванням, аніж із відніманням. Таке творення може здійснюватися двома основними способами. Перший із них —спосіб «коадаптованих генотипів», а другий називається «гонитвою озброєнь». На перший погляд ці два способи доволі суттєво відрізняються