Читати книгу - "Карта днів"

я змушений ганятися за нею, мов за повітряною кулькою, що вирвалась із рук.

— Нам потрібні люди більш старші на вигляд.

Я не пояснив чому, а вона не запитувала.

Ми з Еммою порадились у кутку десь із хвилину, а потім назвали вибраних — Міларда та Бронвін. Бронвін за її грубу фізичну силу та надійність, а Міларда — за його розум, уміння складати карти та вислизати навіть із глухого кута, просто скинувши одяг.

Усі інші були розчаровані, але ми пообіцяли взяти їх на майбутні місії.

— Якщо вони будуть, — сказав Єнох. — Якщо ви не запорете цю.

— А що робити іншим, поки вас не буде? — запитав Горацій.

— Просто виконуйте свої завдання в Акрі та дійте так, наче нічого не сталось. Ви нічого не знаєте ні про нас, ні що ми робимо.

— Так, авжеж, — погодилась Клер. — Та якщо пані Сапсан спитає, я скажу їй.

Бронвін схопила Клер попід пахви та підняла її на рівень своїх очей.

— Тепер це дурна думка, — сказала вона, і в її голосі чітко та неочікувано пролунала загроза. Бронвін із двома найменшими з наших дивних завжди поводилася дуже делікатно.

Із рота, що був у Клер на потилиці, почулося гарчання.

— Постав мене! — крикнула Клер на Бронвін своїм звичайним ротом.

Бронвін поставила, але Клер усе одно надалі поводилася стриманіше. Повідомлення до адресата дійшло.

— Коли пані Сапсан прокинеться, вона почне розпитувати, де ми, — продовжила Емма. — А вона точно… пішла спати?

Це було так незвичайно для імбрин, навіть після «всеношної».

— Ну, може, я вдув дрібку пилу до кімнати, — сказав Мілард.

— Міларде! — скрикнув Горацій. — Падлюко!

— Що ж, це, напевне, дасть нам трохи часу, — підсумувала Емма. — Якщо пощастить, вона аж до вечора не помітить, що ми поїхали.

* * *

— Ось це, — сказав Мілард, поплескавши капот чорного купе, коли ми зібрались навколо машини на під’їзній алеї, — для автоподорожей тачка те що треба.

— Зовсім ні, — не погодилася Бронвін. — Вона надто криклива. І вона британська.

Без сумніву, машина виглядала круто, але вона не мала того, що, на мою думку, було супер-уваго-привертальним — вона не була яскраво-червоною і на ній не було блискучих колісних дисків чи великого спойлера, чим вирізнялися чимало спортивних автомобілів.

— А що не так із британськими? — запитала Емма.

— Вони часто ламаються. Принаймні так кажуть про британські машини.

— Хіба Ейб використовував би таку для рятувальних місій, якби вона реально була з механічними дефектами? — запитав Мілард.

— Ейб багато знав про машини, зокрема і як їх відремонтувати, — озвався Єнох.

Він притулився до багажника, зі своєю сумкою через плече та самовдоволеною усмішкою на обличчі.

— Ти з нами не їдеш, — сказав я. — Там немає місця.

— А я казав, що хочу поїхати? — запитав Єнох.

— Ти виглядаєш, наче хочеш поїхати, — відповіла Емма. — А тепер іди.

Я легенько відштовхнув його ліктем, щоб ми змогли відчинити багажник і завантажити наші сумки… але через двадцять секунд танців навколо я зрозумів, що не знаю, як той багажник відчиняється.

— Дозволь мені, — сказав Єнох. Він крутнув якусь кулясту ручку поміж задніми фарами, і багажник різко відкрився: — «Астон-мартін», — промовив він, ідучи вздовж автомобіля та ніжно торкаючись бічної панелі. — Ейб таки завжди мав стиль.

— Я думав, це якийсь «мустанг», — сказав я.

— Як ти можеш! — заперечив Єнох. — Це ж тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року «астон-мартін-ві-вісім-вантідж».[39] Триста дев’яносто кінських сил, від нуля до шістдесяти розганяється за п’ять секунд, максимальна швидкість сто сімдесят миль на годину. Справжній звір… Перша дійсно потужна британська машина.

— І звідколи це ти так багато знаєш про тачки? — запитав я. — Особливо випущені після тисяча дев’ятсот сорокового року?

— Журнали та посібники поштою, — пояснив Мілард. — Доставлені на його поштову скриньку в теперішньому Кернгольмі.

— О-о, машини він любить, — додала Емма, закотивши очі. — Хоча сам він, зауважте, ніколи не водив, та про те, що знаходиться під капотом, можете в нього запитувати…

— Я захоплююсь механікою, так само як біомедициною, — сказав Єнох. — Органи. Двигуни. Поміняйте мастило на кров — і вони не так уже й відрізняються. І я можу воскресити мертвий двигун, обійшовшись без баночки з серцями. І це добре, тому що ця машина, британська та майже сорокалітня, украй ненадійна, якщо її не підтримувати молитвами. Й оскільки Ейб тепер мертвий і все таке, я щиро переконаний, що є єдиною людиною на тисячу миль навколо, яка підходить для роботи на цій машині. Ось чому, хоч я й не хочу, — він закинув свою сумку в багажник поряд з моєю, — ви змушені взяти мене з собою.

— Ой, та залазь уже, щоб ми могли поїхати нарешті, — сказала Емма.

— Цур, моє! — вигукнув Єнох, пірнаючи на сидіння поруч із водійським.

— Це буде дуже довга подорож, — прокоментував Мілард.

Я зітхнув. Здавалось, я не мав вибору.

Наші друзі зібрались на під’їзній алеї, щоб нас провести. Ми обмінялись обіймами, і вони побажали нам удачі — усі, крім Клер, котра, набурмосена, залишилась стояти на порозі.

— Коли ви повернетесь? — запитав Г’ю.

— Дайте нам тиждень, а потім починайте хвилюватись, — відповів я.

— Цур, я перший, — сказав Горацій. — Я вже хвилююсь.

Розділ восьмий

Наш шлях пролягав по набережній, що вздовж коси, та через міст, потім через майже безлюдні околиці та самісінький край містечка. Там — виїзд на міжштатну-75, а далі нам на північ.

Першою зупинкою мав стати «Вогненний Чоловік», що б це не було. І його, як казав Ейч, можна було знайти всередині кола, залишеного вологою склянкою на карті «Мел-О-Ді». Це звузило зону пошуку місця призначення до приблизно тридцяти квадратних миль десь серед боліт, що знаходились у центрі штату за кілька сотень миль на північ.

Сидячи за кермом, я повністю був поглинутий метою впоратись із потужним, але зі своїми вивертами старим автомобілем мого діда. У нього було