Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

ж, коли з’явиться поліція. З місця вбивства треба було тікати якнайдалі.

Дорогою Дара потроху прийшла до тями. Аж раптом збагнула, який гріх вони вчинили, і почала наполягати, що їм слід негайно повернутися,– хоча б для того, щоб не залишати тіло Алекса стороннім людям.

– Про нього подбають,– відсапуючись, відповів Остап,– обов’язково подбають. Ти й сама знаєш. Але якщо ми повернемося, нас це надовго затримає. А коло неухильно звужується, тобі й це відомо. Тому треба покінчити з нашою справою, і якнайшвидше. А якщо почнемо баритися, Панночка прийде за кожним із нас. Хіба це не зрозуміло?

– Так,– невпевнено погодилася вона,– та це все одно не по-людськи…

Дара на мить сховала обличчя в спітнілих долонях і глухо промовила:

– Так не можна! Ми кинули його там, мов збитого пса на дорозі! Боже, чому? Це така жорстокість!

– А що, що ми могли вдіяти? – несподівано втрутився Макс.

Здавалося, він і зараз не вповні осягнув те, що сталося в ресторані.

– Мафін має рацію. Якби ми залишилися там, нас відвезли б спочатку до місцевого відділку поліції, а там багато годин мордували б дурними питаннями. Потім повернули б до Чернівців, і там за нас узялися б уже чернівецькі копи. І той «розбір польотів» тривав би ще довше.

– Нам усе одно доведеться пройти через це. Ніде дітися…– Дара все ще нервово розтирала опухле лице, ніби прагнула здерти з нього шкіру.– А так ми тільки викличемо зайві підозри, якщо взагалі не станемо обвинувачуваними.

– Неодмінно пройдемо,– відгукнувся Остап,– але не зараз. До того ж там були люди, які засвідчать, що ми втрьох увесь час сиділи за столом. Ніхто з нас до туалетів навіть не наближався, поки той молодий татусь не почав волати про допомогу. Отже, щодо нас – жодних підозр. А щодо ситуації загалом – скажемо, що дуже злякалися, тому й втекли. Чи ще щось вигадаємо. Яка різниця, все одно будь-яка брехня виглядатиме правдоподібнішою за справжню причину.

Він відвів погляд, а потім тихо додав:

– І ще один фактор: зараз ти маєш більше за всіх нас бути зацікавленою у вирішенні проблеми.

Йому не знадобилось уточнювати, що малося на увазі.

Чекаючи, як на це відреагує Макс, Дарина запитливо глянула на хлопця, але побачила на його обличчі лише цілковиту байдужість до сказаного Остапом. Хоча, може, просто здалося?

Вона знала про його закоханість у неї. І досить давно. Але ще два-три місяці тому хто з них міг припустити, що невдовзі всі вони стануть справжніми заручниками примари із дзеркала і що на них чекатиме загибель? Такі речі точно не поліпшують настрій. Вона й сама відчувала, як під натиском обставин її власна адекватність, захисний мур проти суцільного божевілля, починає руйнуватися. І першою тріщинкою в цьому мурі стала несподівана думка:

«А що, якби в нас із Максом колись все ж таки виникли інші стосунки? Яким би він був зараз?»

Трійця вже не першу годину рухалася під пекучим сонцем, а поруч час від часу пролітали автівки. Тільки коли вони опинилися кілометрів на десять-дванадцять від Нового Любара, їм пощастило з якимсь місцевим мешканцем. Той зупинив свою іржаву, биту-перебиту сільськими дорогами «Таврію», хоча ніхто з пішоходів йому не махав і не робив інших знаків. Вже пізніше, коли вони від’їхали, водій, ніби між іншим, зауважив, що влітку тут вештається багато молоді з наплічниками, тож він і допомагає їм побачити світ.

– Сам до пуття не бачив,– зітхнув цей сивочолий чоловік,– то нехай хоч молоді порадіють життю. Воно ж не таке довге, як іноді здається.

Ця фраза наче ножем різонула кожного з пасажирів, але вони промовчали.

Чоловіка звали Тарас. Він, як виявилося, дуже любив потеревенити про все, що відбувається у світі. Виваливши на супутників майже тонну риторичних питань, зауважень і політичних міркувань, згодом він висадив їх біля Красносілки й рушив до села у власних справах. Довелося знову йти пішки, але буквально кілометрів через два їх підібрав такий самий ґазда, але на старому мотоциклі «Дніпро» з люлькою.

Гаряче повітря жорстоко шмагало їхні обличчя. Здавалося, ніби шкіра от-от вкриється пухирями від пилу й шаленої температури, тому всю дорогу вони намагалися сяк-так прикритися рукавами й долонями.

Тільки коли почало сутеніти, трійця нарешті дісталася Житомира. Скориставшись маршруткою, вони досить швидко перемістилися на інший бік міста, але зупинити якусь попутку біля виїзду на трасу так і не вдалося.

Грошей, що були в Алексовому гаманці, виявилося небагато, тому ночувати вирішили просто неба. Оглянувши залишки заготованої в дорогу провізії, приятелі навідалися в магазин біля автобусної зупинки й докупили необхідне. Змайструвавши кілька бутербродів, повечеряли й вмостилися на тій самій зупинці. Ніч видалася неспокійною, зрештою ніхто так і не зімкнув очей.

Знову-таки заощаджуючи гроші, ранком вони не сіли на автобус, що прямував до Києва. Їхня путь розтяглася вже на добу, а ресурси швидко танули. Треба було економити кожну копійчину, бо заповідна точка на мапі досі здавалася майже недосяжною, і хтозна, що на них чекає попереду.

Утім, доля зрештою хоч трохи їм усміхнулася: неподалік від місця ночівлі Остапові пощастило зупинити величезний трейлер «Рено», що прямував до столиці.

Водій цього потужного чудовиська виявився балакучішим навіть за вчорашнього дядька Тараса. Назвавшись Василем, він без найменшого переходу почав вантажити приятелів історіями зі свого життя. Якби не невідкладна справа, уся трійця радо висадилася б з машини просто посеред траси і знову рушила б пішки. У цій ситуації був єдиний беззаперечний плюс: своїми балачками водій відволікав їх від думок, що безупинно точили мозок, неначе шашіль дерево, перетворюючи його на порохню.

Балакучий Василь був родом зі сходу, з Донбасу, а по країні й за її межами катався вже бозна-скільки років.

– Холостий, зате світ побачив! – хизувався він.– Типу моряк, тільки при дорозі…

«Рено» довіз їх до північної околиці Києва й висадив неподалік від заправки «WOG». Поруч знайшовся невеликий, у міру занедбаний готель із претензійною назвою «Роуд Лувр». «Лувр» так «Лувр», це приятелів абсолютно не зачіпало, бо набагато більш важливим був той факт, що звідси легко дістатися до Вишгорода, а звідти до Сотникового можна навіть доплюнути.

Помахавши наостанок трійці автостоперів, Василь рушив далі, а приятелі були змушені змиритися з думкою про нагальну необхідність більш-менш нормального ліжка й кількох годин сну. Виснажені нерви вже не витримували дороги.

Літня жінка на ресепшені з бейджиком «Тамара Степанівна» аж ніяк не здивувалася замовленню одномісного номера на трьох. Вочевидь, Дара з Максом та Остапом були не першими