Читати книгу - "Аутсайдер"

мить визирнути у вікно й побачити, що мама вдалася до старої згубної звички. Або в гаражі, де вони почують запах диму, якщо підуть по нову порцію платівок.

Марсі відчинила вхідні двері, а там, здійнявши кулак для стуку, стояв Ралф Андерсон.

  11

Жах, із яким вона на нього витріщилася (наче він був якимось чудовиськом, на кшталт зомбі з того телешоу), вразив Ралфа, мов удар під дих. Він устиг помітити розпатлане волосся, брудну пляму на лацкані халата (завеликого для Марсі, може, він належав Террі) і трохи погнуту сигарету між пальцями. І ще дещо. Вона завжди мала гарний вигляд, але тепер почала втрачати природну красу. За інших обста­вин він би визнав це неможливим.

— Марсі…

— Ні. Тобі тут не місце. Ти маєш піти.

Вона говорила тихим задиханим голосом, наче її вдарили кулаком.

— Мені треба з тобою поговорити. Будь ласка, дозволь мені з тобою поговорити.

— Ти вбив мого чоловіка. Більше нема про що говорити.

Вона стала зачиняти двері. Ралф утримав їх рукою.

— Я його не вбивав, але так, зіграв свою роль. Можеш називати мене спільником, якщо хочеш. Мені не слід було заарештовувати його в той спосіб, у який це сталося. Це було неправильно, бозна на скількох рівнях непра­вильно. У мене були на те свої причини, але недостатньо поважні. Я…

— Прибери з дверей руку. Негайно, інакше я викличу копів, і тебе заарештують.

— Марсі…

— Не називай мене так. У тебе немає права так до мене звертатися, після того, що ти зробив. Єдина причина, з якої я не надсаджую горло, це те, що мої доні сидять зараз нагорі й слухають платівки свого тата.

— Будь ласка.

Він думав сказати: «Не примушуй мене благати», але знав, що ці слова все одно не спрацюють, бо їх буде недостатньо.

— Благаю тебе. Будь ласка, поговори зі мною.

Вона підвела руку з сигаретою й видала страшний безбарвний смішок.

— А я вже думала, що як усі маленькі воші пішли, то я зможу покурити в себе на ґанку. Але погляньте-но, ось прийшла велика воша, король над всіма вошами. Останнє попередження, містере Воша, який домігся смерті мого чоловіка. Забирайся… нахрін… з мого ґанку.

— А що як він цього не робив?

Очі Марсі збільшились, і рука, яка притримувала двері, ослабла, принаймні на мить.

— А що як він?.. Господи Ісусе, він же сказав тобі, що не робив! Сказав, поки лежав там і помирав! Чого ще ти хочеш, персональну телеграму від архангела Гавриїла?

— Якщо він нікого не вбивав, то справжній убивця, той, хто несе відповідальність за знищення родини Пітерсонів і твоєї теж, усе ще на волі.

Вона на секунду замислилась, а потім сказала:

— Олівер Пітерсон помер, бо ти і той сучий син Семюелз вирішили влаштувати циркову виставу. Це ж ти його вбив, детективе Андерсон, чи не так? Прострелив йому голову. Прикрутив чоловіка. Ой, вибачте, хлопчика.

Вона тарахнула дверима перед носом Андерсона. Ралф зно­ву звів руку, щоб постукати, та потім передумав і пішов геть.

  12

Марсі стояла по той бік дверей і тремтіла. Відчула, що коліна слабнуть, і встигла дійти до ослінчика при дверях, де сідали люди, коли знімали чоботи чи замащені черевики. Убитий «бітл» співав нагорі про все те, що зробить, коли прийде додому. Марсі поглянула на сигарету між пальцями, наче не розуміла, як вона туди потрапила, потім розламала її навпіл і засунула в кишеню халата (а халат і справді належав Террі). «Хоч утримав мене від того, щоб знову взятися за це лайно, — подумала вона. — Мабуть, варто послати йому записку з подякою».

Яке нахабство — заявитися до неї додому, після того як він схопив монтажний лом і пройшовся по її родині так, що лишилися самі руїни. Яке чисте, неприховане нахабство. От тільки…

«Якщо він нікого не вбивав, то справжній убивця все ще на волі».

І як же їй тепер із цим жити, коли вона не мала навіть сил зайти на WebMD і дізнатися, скільки триває перша стадія переживання горя? І чому вона взагалі мусила щось із цим робити? Як це стало її відповідальністю? Поліцейські затримали не того чоловіка й уперто наполягали на своєму — навіть після того, як перевірили алібі Террі й з’ясу­вали, що воно міцне, мов Ґібралтарська скеля. Хай самі шукають справжнього винного, якщо духу стане. Її завдання полягало в тому, щоб пережити цей день і при цьому не з’їхати з глузду, а потім (у якомусь майбутньому, що його важко було осягнути) вирішити, як будувати своє життя далі. Чи варто їй лишатись тут, коли половина міста вважала, що хлопець, який убив її чоловіка, виконував волю Божу? Чи варто їй прирікати своїх дочок до цих канібальських угруповань, відомих як середні та старші класи, де навіть через неправильні кросівки тебе можуть висміяти й зацькувати?

«Правильно зробила, що прогнала Андерсона. Я не можу пустити його до себе додому. Так, я почула щирість у його голосі, принаймні мені так здалося, але як я можу — після того, що він зробив?»

«Якщо він нікого не вбивав, то справжній убивця…»

— Заткнися, — зашепотіла сама до себе Марсі. — Просто заткнися, будь ласка, заткнися.

«…усе ще на волі».

А що як він знову когось уб’є?

  13

Більшість мешканців Флінт-Сіті, які належали до вищого класу громади, вважала, що Гові Ґолд народився багатим або принаймні у достатку. Хоча він не соромився свого незугарного виховання, анітрішки, та аж ніяк не пнувся зі шкури, щоб розкрити таким мешканцям очі. Так склалося, що він був сином мандрівного селюка, який час від часу підробляв на ранчо, а інколи брав участь у родео, тож колував по всьому Південному Заходу в своєму трейлері «Еарстрім» разом із дружиною й двома синами, Говардом та Едвардом. Говард самотужки закінчив коледж, потім допоміг із цим братові. Він став піклуватись про батьків, коли ті вийшли на пенсію (Ендрю Ґолд не мав ані нікеля за душею), та й самому вдосталь залишалося.

Він був членом «Ротарі» й «Роллінг Гіллз Кантрі» [148]. Важливих клієнтів він водив на обіди в найкращі ресторани Флінт-Сіті (усього таких було два) і проспонсорував із дюжину благодійних проектів, зокрема й стадіон в парку Естель Барґи. Він замовляв дорогі вина на рівні з місцевими багатіями, а найвизначнішим своїм клієнтам посилав на Різдво вишукані подарункові набори від «Гаррі & Девіда» [149]. І все одно, коли він сидів у своєму офісі на самоті, а цієї п’ятниці по обіді так і було, він надавав перевагу харчам, які їв іще в дитинстві, коли їздив від Гута, штат Оклагома, до Голлера, штат Невада, а потім — навспак, коли слухав Клінта Блека [150] по радіо і вчив уроки в мами під боком, як не ходив до якоїсь школи. Гові мав підозру, що зрештою його жовчний міхур покладе край цим усамітненим, просякнутим жиром