Читати книгу - "Аутсайдер"

173
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 141
Перейти на сторінку:
ланчам, та зараз йому вже перевалило за шістдесят, а міхур і не кувікав, тож Боже благослови генетику. Коли задзвонив телефон, він саме порався із сендвічем зі смаженим яйцем і щедрою ложкою майонезу, а також із картоплею-фрі, приготованою за його смаком, — засмажена мало не до чорної скоринки й рясно полита кетчупом. А на краю столу на Гові чекав шматок яблучного пирога, на якому вже потроху тануло морозиво.

— Говард Ґолд, слухаю.

— Гові, це Марсі. Сьогодні зранку до мене приходив Ралф Андерсон.

Гові насупився.

— До тебе додому? Він не має на це права. Він в адміністративній відпустці. І ще певний час не вважатиметься дійсним поліцейським, якщо взагалі надумає повернутись на роботу. Хочеш, я зателефоную голові Ґеллеру й трохи натякну щодо Ралфа?

— Ні. Я грюкнула дверима в нього перед носом.

— І молодець!

— Я не впевнена. Він сказав дещо, і я ніяк не можу викинути це з голови. Говарде, скажи мені правду. Як гадаєш, це Террі вбив того хлопчика?

— Господи, ні. Я ж тобі казав. Певні докази вказують на провину, нам обом про це відомо, але проти цього теж є забагато свідчень. Його б виправдали. І попри те — Террі був просто не здатен на такий учинок. Плюс ми маємо його передсмертну заяву.

— Люди скажуть, що він не схотів визнавати провину, бо я була поруч. Мабуть, уже так говорять.

«Любонько, — подумав Гові, — я не певен, що він узагалі усвідомлював твою присутність».

— Я вважаю, що він сказав правду.

— Я теж, і якщо так, то справжній убивця й досі на волі, і якщо він убив одну дитину, то рано чи пізно вб’є і другу.

— Так от що Андерсон тобі наговорив, — Гові відштовх­нув убік рештки сендвіча. Їсти перехотілося. — Воно й не дивно, гра на почутті провини — це старий поліцейський трюк, але він не мав права застосовувати його до тебе. Критика Ралфові не завадить. Сувора догана в службовому досьє, це щонайменше. Ти ж, заради всього святого, щойно чоловіка поховала.

— Але він сказав правду.

«Може, так, — подумав Гові, — але тоді напрошується питання — чому він сказав це тобі?»

— Є ще дещо, — продовжила Марсі. — Якщо справжнього вбивцю так і не знайдуть, нам із дівчатками доведеться поїхати з міста. Якби я була сама, то, певно, змогла б протистояти всім чуткам і пліткам, але вимагати цього від дів­чат — нечесно. Перше, що спадає на думку, — переїхати до моєї сестри в Мічиґан, але тоді це буде нечесно до Дебри й Сема. У них самих двоє дітей, і будинок маленький. Отже, мені доведеться починати все спочатку, а я надто втом­лена для такого кроку. Я почуваюся… Гові, я почуваюся розбитою.

— Розумію. Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Зателефонуй Андерсону. Скажи, що сьогодні ввечері я зустрінуся з ним у себе вдома, і тоді він зможе поставити свої запитання. Але мені треба, щоб і ти тут був. Ти і твій слідчий, якщо він вільний і захоче прийти. Зробиш це для мене?

— Звісно, якщо ти цього хочеш. І я певен, що Алек прийде. Але я маю… не те щоб застерегти тебе, але попередити. Я впевнений, що у світлі останніх подій Ралф почувається препаскудно, і можу здогадатися, що він перед тобою вибачався…

— Сказав, що благає.

Це було по-своєму дивовижно, але не скажеш, що Ралф був на це нездатний.

— Він не погана людина, — сказав Гові. — Він хороша людина, яка зробила прикру помилку. Але, Марсі, він усе одно має шкурний інтерес довести, що саме Террі вбив малого Пітерсона. І якщо в нього вийде, то і кар’єра знову стане на колію. Навіть якщо не вдасться достеменно встановити, він чи ні, кар’єра все одно стане на колію. А от якщо знайдеться справжній убивця, то з Ралфом як із поліцейським Флінт-Сіті буде покінчено. І на наступній роботі він працюва­тиме охоронцем у Кеп-Сіті на півставки. Я вже мовчу про можливі судові позови, з якими йому доведеться мати справу.

— Я це розумію, але…

— Я ще не закінчив. Будь-які питання, що він до тебе матиме, неодмінно стосуватимуться Террі. Може, він просто тупцює на місці, а може, у нього з’явилась інформація, яка ще якимось чином прив’язує Террі до вбивства. Отже — ти й досі хочеш, щоб я влаштував цю зустріч?

На секунду зависла тиша, а потім Марсі сказала:

— Джеймі Меттінґлі — моя найкраща подруга в Барнум-корт. Після того як Террі заарештували на стадіоні, вона прихистила в себе дівчаток, а тепер не бере слухавки, коли я їй телефоную, та ще й видалилася з друзів на фейсбуці. Моя подруга офіційно видалила мене з друзів.

— Вона ще отямиться.

— Отямиться, якщо піймають справжнього вбивцю. Тоді вона до мене рачки приповзе. Може, я і пробачу, що вона прогнулася під свого чоловіка — бо саме так і сталося, можеш не сумніватися. А може, не пробачу. Але це рішення я не в змозі прийняти, поки все не зміниться на краще. Якщо щось зміниться взагалі. Це я в такий спосіб тобі кажу — так, влаштовуй цю зустріч. Ти там будеш і зможеш мене захистити. І містер Пеллі теж. Я хочу знати, з якої причини Андер­сон так знахабнів, щоб заявитись до мене додому.

  14

О четвертій дня, за п’ятнадцять миль від Флінт-Сіті, біля одного самотнього ранчо торохтів дорогою старенький пікап «додж», здіймаючи за собою цілий гребінь пилу. Він проїхав повз закинутий вітряк із поламаними лопатями, повз спорожнілий фермерський будинок, у якого замість вікон тепер витріщалися провалля, повз давно занехаяне кладовище, що місцеві називали Ковбойським цвинтарем, повз валун, на якому стояв вицвілий напис «ТРАМП ЗВЕЛИЧИМО АМЕРИКУ ЗНОВУ ТРАМП». У кузові пікапа, перекочуючись, ляскали об стінки поцинковані молочні бідони. За кермом сидів сімнадцятирічний хлопець на ім’я Даґі Елфман. Дорогою він увесь час перевіряв мобільник. Діставшись Шосе 79, він побачив дві поділки зв’язку й вирішив, що цього буде достатньо. Хлопець зупинився на роз’їзді, вийшов із пікапа й озирнувся. Нічого. Звісна річ, що нічого. І все ж таки йому полегшало. Він зателефонував таткові. Кларк Елфман відповів на другому дзвінку.

— То бідони були в тому сараї?

— Ага, — відповів Даґі. — Назбирав дві дюжини, та їх іще тре’ вимити. Досі пахнуть скислим молоком.

— А шо там упряж?

— Нічо’ нема, татку.

— Ну, не найкраща новина на тижні, але іншого я й не очікував. Ти шо дзвониш, синку? І де ти є? Зв’язок такий, наче ти з темного боку місяця говориш.

— Я на сімдесят дев’ятому. Слухай, татку, там хтось жив.

— Шо? Типу, бомжі чи хіппі?

— Нє, не схоже. Сміття нема, ніяких пивних бляшанок, обгорток чи пляшок з-під спиртного. І не видно, щоб там хтось купи накладав, якщо тільки не пішов за тим із чверть милі до найближчих кущів. І ніяких слідів, що вогнище палили.

— І на тому спасибі, — відказав Елфман, — бо там усе геть сухе. То що ти знайшов? Не те щоб я цим переймався, бо красти там нічого, старі будівлі вже позавалювалися і ніц не варті.

Даґі

1 ... 57 58 59 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аутсайдер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аутсайдер"