Читати книгу - "Ініціація"

із трусами, і не згадав, що в кишені штанів лежать нові смугасті труси, вигадливо складені, наче урочисто готуються до вжитку. Хіба до трусів? Упав на коліна поряд із Тасею і, перш ніж без прелюдій оперативно роздягти жінку та оволодіти нею, тільки одне встиг прохрипіти:

— Тасю… Як щось не так, ти не мовчи.

Не так! Геть не так уявляла Тася свою першу інтимну близькість. Роки хронічних фантазій виплекали безкомпромісну і безальтернативну картинку: посеред розкішної спальні на білих простирадлах не менш пафосного ліжка вона прикриває голе тіло вишитими подушками, та не абсолютно, а так, щоби з-під подушок виглядала апетитна целюлітна гола ляжка. І тут заходить Він. Білявий чи русявий, високий чи коротун, худий чи в тілі, красень чи так собі — з року в рік параметри фантазійного Тасиного мужчини змінювалися залежно від настрою і прагматичної адекватності нотаріусихи, але фізіологічні параметри не мали принципового значення. Значення мало те, що мужчина робив далі. Він заходив, бачив на постелі голу Тасю і… зупинявся, щоб набрати повітря в легені, бо від жадання і неземної Тасиної краси забував дихати. Він набирав повітря в легені лише для того, щоби видихнути його разом із захопливим шепотом: «Ти незбагненно прекрасна!» Падав на коліна перед ліжком, цілував Тасині ноги і плакав від усвідомлення того, що бачить на власні очі ту неперевершену красу. І то були не жалюгідні сльози лузера чи якогось погубленого невдахи. Ні! То були сльози сильного мужнього чоловіка, що його на понт не візьмеш, з ніг не зіб’єш. Його перші сльози, і тільки щось надзвичайне, карколомне, вагою у Всесвіт могло викликати їх. А Тася хіба не Всесвіт? Ще й який креативний, бо в своїх фантазіях Тася завжди бувала легкою, радісною і звучною, як веселка, вигадливою і милосердною, бо припіднімалася з подушок, випивала чисті чоловічі сльози, а коли напивалася ними, то заманювала мужчину на ліжко і завжди опинялася верхи на ньому, ніяк не інакше.

Не так! І Перегуда геть не так уявляв собі першу близькість із Тасею. Сам же навигадував: щоб усе по-людському — обережно роздягти, влягтися поряд із нею, притулитися до голого Тасиного тіла і плакати. Чи вмовляти себе не розридатися від щастя.

Сталося не так, як гадалося. Сльози — і з Тасиних фантазій, і з Перегудиних мордувань — повисихали від спеки бурхливих пристрастей. Підлога — за постіль: до такого блиску вичистили її власними тілами — раділа й сяяла. Вікна — броня: рекламу можна знімати про такі вікна. Подвійний склопакет, абсолютна звукоізоляція, і то таки правда: вже як Тася стогнала під Перегудою, а знадвору того ніхто не почув. І хоч Павло впорався швидше, ніж сподівався, та не відкинувся на спину, як зазвичай, не закурив, аби насолодитися розслабленням, яке завжди відчував після сексу, — притулився до розпеченої Тасі: набратися від неї сили, відчути здатність підкорити жінку ще раз. Ще! І не запитав легковажно: «Ти як? Тобі добре було чи так собі?» А мав би: жінка дебютувала сьогодні, а то діло непросте. І тільки коли Тася раптом видихнула збуджено, перекотилася на Перегуду, приминаючи його під себе, відчув, що знову готовий розпалювати полум’я, констатував переможно: «А тобі сильно сподобалося, Тасю. Бач, як завелася», — та вголос сказав інше:

— Така ти мені чиста.

…З підлоги встали, коли впала ніч. Прикрилися одягом, совали по вітальні, немовби не розуміли, що саме тепер мають робити, мовчали, косували одне на одне, бо кожен ще на своїй хвилі ніжився у післясмаку довгоочікуваної близькості. Слова — уривки думок.

— Обручка… — Тася згадала.

— Та тут десь, — він їй. — Пошукати?

А вона:

— Та хай.

І додала:

— Може, іще чогось скуштувати хочеш?

Усміхнувся: ох, хитра. Вона ж не про котлети? Невже сама ще й досі не наситилася? Якщо так, то хай на завтра сили збереже, бо хоч Перегуда і готовий знову на підлогу Тасю завалити, та має зупинитися: зранку з дому здимів, а там бабця стара сама скніє. Їхати тре’.

А Тася:

— Чи вже стелитися? Я таки дістану з шафи нове простирадло.

Розсміявся, бо намацав у кишені штанів нові смугасті труси, які так і не надів.

— Що смішного, Перегудо? — насторожилася Тася. — Чи не хочеш на новому простирадлі спати?

— Чому не хочу? Хочу, але ж на хутір час.

Здивувалася. Аж совати вітальнею перестала.

— Так ти не залишишся? — спитала й аж зажурилася.

— Тасю…

— А обручку тоді навіщо приніс? Чи брехав, коли просив, аби заміж за тебе вийшла? Брехав? Обручкою і брехнею за цноту мою заплатив?

— Таке дурне кажеш.

— Тоді не йди. Тут тепер житимемо.

Аж виматюкався подумки.

— Тасю, мені до тебе разом із козами, курми, конякою і трактором переїхати?

— Нащо воно мені?

— А куди мені все добро подіти? Знищити нанівець?

— Та хоч спали, бо щось я не розумію: ти за кіз своїх триматимешся чи за мене? — мовила раптом із таким викликом, що Павлові аж очі гнівом залило: ох і характер в нотаріусихи! Не змінився з роками! Ще гоноровішою стала!

Схопив той гнів, на шмаття порвав: тримай себе в руках, чоловіче! Жінку винувато по плечу погладив.

— Знаєш, Тасю, — мовив милосердно-розважливо, як миротворець в епіцентрі страшного кривавого конфлікту. — Маю зараз на хутір їхати, бо завтра зранку на Київ сир везти. Підготувати все слід. Давай так: зі справами впораюся, увечері до тебе заскочу. Сядемо, поговоримо.

— Про що?

— Та геть про все, Тасю. Про нас. То навіть добре, що я зараз їду. Доба в мене. І в тебе, Тасю. Подумаємо, прикинемо, як нам краще буде.

— Нема про що думати, Перегудо! — розсердилася. — Я вже все вирішила!

— Е ні, рибко, — відказав. — Ми з тобою вдвох жити зібралися, тому і вирішувати все маємо разом.

Скільки їхав на хутір, стільки згадував ображений Тасин погляд: вийшла на поріг, дивилася Перегуді вслід, коли той ішов до «Ниви». «Хіба можна на Тасю ображатися? — розмірковував. — Вона он тільки сьогодні жінкою стала! Певно, в стресі. Меле язиком абищо. А чому? Та тому, що довго самотньою скніла. І запитати не наважилася, чи сподобалася мені як жінка, і через те психує, мордується. І я йолоп. Міг би сказати… Що сьогодні — найкращий день у моєму житті…»

Згадав, як уранці ще з перепою