Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

підтвердив Пітер. — Була війна. Його дуже сильно поранили в ногу, і лікарям довелося її ампутувати.

—

оловік зараз мертвий?

— Ні, з ним усе гаразд, він живий і здоровий.

Звідусіль почувся зачудований шепіт, кілька голосів змовило: «Хвала Го

поду!»

— А це, — сказав Пітер, — моє весілля. Це я й моя дружина, Беатріс, того дня, коли ми побралися. А у вас бувають весілля?

— У на

бувають ве ілля, — відказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

Якою була ця його відповідь? Злегка насмішкуватою? Роздратованою? Знудженою? Чи просто інформативною? З інтонації Пітер сказати цього не міг. Наскільки він чув, інтонації не було взагалі. Лише напруження м’язів чужинної плоті, що працювали замість голосових зв’язок.

— Вона познайомила мене з Христом, — додав Пітер. — І привела до Бога.

Ці слова викликали реакцію значно бурхливішу, ніж світлини.

— Твоя дружина знай

ла Книгу, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Сімдесят-Скількись-Там. — Вона итала, итала, итала, итала рані е від тебе. В ила метод І у а. Тоді твоя дружина прий ла до тебе і казала: «Я від укала Книгу дивних нових ре ей. итай тепер ти. Ми не згинемо, але матимемо життя ві не».

У такому викладі це було схоже більше на загравання змія до Єви в Едемі, ніж на ті практичні християнські приповіді, які Беа розповідала в лікарняній палаті, де вони вперше зустрілися. Але цікаво було те, що оазянин намігся процитувати Євангеліє від Івана 3:16. Мабуть, Курцберг навчив їх.

— Вас навчив цього Курцберг?

Обожнювач Ісуса, що говорив перед тим, не відповідав.

— Кожен, хто вірує в Нього, не згине, але матиме життя вічне, — виголосив Пітер.

— Амінь! — відгукнувся Обожнювач Ісуса Номер Один, і вся громада зашамотіла за ним. Слово «амінь», на щастя, було саме пристосовано до їхніх ротів чи якоїсь іншої частини тіла, яку вони використовували для розмови. — Амінь, амінь, амінь!

Весільне фото досягло оазянина в оливково-зеленому балахоні. Він — чи вона? — відсахнувся.

— Ніж, — сказав оазянин. — Ніж.

Справді: на світлині Пітер і Беа разом стискали руків’я велетенського ножа, збираючись, згідно з традицією, відкраяти шматок свого весільного торта.

— Це звичай такий, — пояснив Пітер. — Обряд. То був дуже щасливий день.

—

а ливий день, — луною відгукнувся оазянин — наче волога папороть чавкотнула під чиїмись ногами.

Пітер засовався у гамаку, прагнучи відвернутися від сонця, що сходило. Топлене помаранчеве світло потроху ставало дедалі яскравішим. Він лежав горілиць, вдивляючись у небо, а перед його очима танцювали в безхмарному обширі пурпурові після-образи. Незабаром вони розтанули, і небо набуло рівномірної золотої барви. Чи була ранкова зоря там, удома, бодай колись такою золотою? Пітер не пригадував. Він пам’ятав яскраве сяйво, що лилося на ліжко, золотило хутро Джошуа, непокриті вигини стегон Беа, коли ранок випадав теплий і вона скидала зі себе простирадла. Але це не те саме, коли ціле небо сповнене золотої барви. За вікном їхньої з Беа спальні небо ж було блакитним, хіба ні? Пітер був сердитий на самого себе через те, що забув.

Так багато треба було розповісти Беа, а він записав надто мало. Коли випаде наступна можливість надіслати листа, він завдяки нотаткам, нашкрябаним у своєму записнику, безперечно, спроможеться перелічити все найважливіше, що сталося за останні триста шістдесят годин. Але його оповіді бракуватиме дрібниць. Пітер забуде спокійні, тихі миті близькості між ним та його новими друзями, несподівані проблиски порозуміння в тих сферах спілкування, які, він думав, будуть безнадійно темними. Він може навіть не згадати про золоте небо.

Записники були в рюкзаку, десь на споді. Можливо, треба було тримати їх біля себе, у гамаку, щоб мати змогу занотувати свої думки й роздуми, хай коли вони прийдуть. Але в такому разі Пітер міг би вві сні наштрикнутися на олівець. Або ж олівець міг крізь комірку сітки впасти на тверду долівку внизу, а від удару весь внутрішній графітовий стрижень розкришився б на десятки частинок, і тоді годі було б загострити олівця. Для Пітера олівці були справжнім скарбом. Доглянуті належним чином, вони слугуватимуть довго, коли витечуть усі кулькові ручки, засохнуть усі фломастери і вийдуть із ладу всі друкарські машинки.

До того ж Пітер насолоджувався цими годинами в гамаку, вільними від будь-яких справ. Коли він був на землі, працюючи зі своєю паствою, мозок його гудів без упину, готовий до викликів і сприятливих нагод. Кожна розмова могла виявитися вирішальною для його місії. Нічого не можна було брати як належне. Оазяни вважали себе християнами, однак їхнє поняття про Христове вчення було зовсім слабке. Серця їхні були сповнені безформної віри, але їм бракувало розуміння — і вони знали про це. Їхній пастор мав щохвилини бути вкрай зосередженим, слухаючи їх, спостерігаючи їхні відгуки, вишукуючи проблиски світла.

Повертаючись же до справ земних, Пітер мав так само зосереджено працювати фізично: носити каміння, перемащувати його будівельним розчином, копати ями. Коли денна робота закінчувалася й оазяни розходилися по домівках, умоститися в гамаку, знаючи, що зробив усе, що міг, було справжнім блаженством. Сітка немовби вихоплювала Пітера з бурхливого потоку відповідальності й підвішувала у блаженному забутті між трудами сьогоднішнього дня й завтрашнього. Він наче отримував змогу побути твариною, яка, не володіючи нічим, окрім власної шкури, байдикує, простягшись у темряві чи дрімаючи на осонні.

Тут лежало кілька сіток, подібних до тієї, з якої Пітер зладнав собі гамак. Ними оазяни носили цеглу... Звідкіля? Звідкись, де вона була. Четверо оазян, кожен (чи кожна?) обв’язавши кінець сіті довкола свого плеча, виступали врочисто, несучи полем до церкви купу цеглин, наче труну з небіжчиком. Хоча майданчик під