Читати книгу - "Симпатик"

Те марево… те марево було всім моїм життям, яке пронеслося в мене перед очима, тільки це відбулося так швидко, що я мало що побачив. Я бачив себе самого, але дивно, що моє життя прокручувалося навпаки, як у тих сценах фільмів, де хтось випадає з вікна будинку на тротуар, а тоді раптово підскакує в повітря і влітає назад у вікно. Тож я божевільно нісся назад на тлі імпресіоністичних плям кольору і поступово зменшувався, ставав підлітком, тоді хлопчаком, тоді нарешті дитиною, доки, неминуче, не починав кричати, повз, оголений, у той портал, який є у матері кожного чоловіка, в чорну діру, в якій зникає все світло. Коли все зникло, мені подумалося, що світло в кінці тунелю, яке бачать ті, хто помер і повернувся до життя, то не небеса. Хіба ж не ймовірніше те, що вони бачили не те, що чекало їх попереду, а те, що вже було позаду? Ця універсальна пам’ять про перший тунель, який ми всі проходили, про світло в його кінці, що пронизує нашу зародкову темряву, турбує наші заплющені повіки, переконує нас стрибнути, що неодмінно приведе до зустрічі зі смертю. Я розтулив рота для крику, а тоді розплющив очі…

Я лежав у ліжку, під білим простирадлом, за білою завісою. З-за завіси лунали безтілесні голоси; крижаний дзенькіт металу; сальто коліс по лінолеуму; божевільне рипіння гумових підошов; жалюгідні гудки самотніх апаратів. Я був вбраний у тонку крепову сорочку, однак, дарма що вона була легка, так само як простирадло, на мене тиснула вага снодійного, жорстка, наче армійська ковдра, настирлива, наче небажана любов. Чоловік у білому халаті стояв біля мого ліжка і читав картку на дощечці, напружено, мов дислексик. У нього була буйна, недоглянута зачіска аспіранта з астрофізики, округле черевце нависало над дамбою ременя, і він бурмотів у диктофон:

— Пацієнт прибув учора з опіками першого ступеня, отруєнням димом, забиттями і струсом мозку. Він… — Тут він помітив, що я дивлюся на нього. — О, доброго ранку. Ви мене чуєте, юначе? Кивніть. Дуже добре. Можете щось сказати? Ні? Ваші голосові зв’язки та язик в порядку. Гадаю, це шок. Пам’ятаєте, як вас звати? — Я кивнув. — Добре. Знаєте, де ви? — Я похитав головою. — Це лікарня в Манілі. Найкраще, що можна собі дозволити за гроші. У цій лікарні лікарі не просто MD. У нас у всіх ще й ступінь PhD[61]. Тобто, ми філіппінські лікарі, а MD значить манільські. Ха, жартую, мій хворобливий юний друже. Звісно ж MD — це лікар, а PhD — доктор філософії, тобто я можу аналізувати і те, що бачу, і те, чого не бачу. Ваш фізичний стан відносно непоганий, зважаючи на нещодавню катастрофу. Так, травми є, але не страшні, зважаючи на те що ви могли б померти або дістати серйозні ушкодження. Щонайменше зламані руки-ноги. Коротше кажучи, вам надзвичайно пощастило. Говорячи це, я підозрюю, що у вас головний біль пропорцій Мерилін Монро. Рекомендую що завгодно, крім психоаналізу. Я б порадив медсестру, однак усіх гарненьких ми експортували в Америку. Маєте питання?

Я спробував заговорити, однак не вийшло, тож зміг тільки похитати головою.

— То відпочивайте. І пам’ятайте, що найкраще лікування — це почуття відносності. Байдуже, як вам погано, втішайтеся тим, що завжди є хтось, кому ще гірше.

З цими словами він вийшов за завісу і лишив мене на самоті. Стеля наді мною була біла. Простирадла — білі. Лікарняна сорочка — біла. Певно, зі мною все було добре, якщо вже тут усе біле, але це було не так. Я ненавидів білі кімнати, а тепер лежав у такій, не маючи нічого, щоб відволіктися. Я міг жити без телебачення, але не без книжок. Тут не було навіть журналів чи інших пацієнтів, щоб полегшити мою самотність, і поки секунди, хвилини та години скрапували, наче слина з рота психічнохворого, мене охопила глибока тривога, клаустрофобне відчуття того, що з цих порожніх стін виступає моє минуле. Від цих видінь мене згодом врятував візит чотирьох акторів масовки, які грали в’єтконгівських катів. Поголені, вбрані у джинси та футболки, вони були зовсім не схожі на катів чи злодіїв — мирні біженці, трохи збиті з пантелику, не на своєму місці. Вони принесли мені кошика з фруктами, загорнений у целофан, та пляшку «Джонні Вокера».

— Як почуваєтесь, шефе? — спитав найнижчий з них. — Виглядаєте страшенно.

— Усе гаразд, — прохрипів я. — Нічого серйозного. Не варто було.

— Це не від нас гостинці, — відповів високий сержант. — Їх надіслав режисер.

— Так мило з його боку.

Високий сержант і коротун обмінялися поглядами.

— Ну, як скажете, — мовив коротун.

— Що ви хочете сказати?

Сержант зітхнув.

— Не хотів заводити про це мову так рано, капітане. Ви спочатку випийте. Найменше, що ви можете, — це випити його алкоголь.

— І я б не відмовився, — сказав коротун.

— Наливайте всім, — сказав я. — Чого це найменше, що я можу?

Високий сержант наполіг, щоб я спочатку випив, і солодке тепло недорогого скотчу справді допомогло, лагідне, наче добра дружина, що розуміє потреби свого чоловіка.

— Подейкують, що вчорашня катастрофа сталася не випадково, — сказав він. — Це неабиякий збіг, так? Ви лаєтеся з режисером (так, про це всі чули), а тоді саме ви підриваєтеся, не хтось інший. Доказів я не маю. Це просто неабиякий збіг.

Я мовчав, поки мені наливали ще. Тоді глянув на коротуна.

— А ти що думаєш?

— Від американців усього можна чекати. Вони не побоялися зняти нашого президента, так? То чого ви думаєте, що вони не напастували б вас?

Я розсміявся, хоча песик моєї душі нашорошено встав у стійку, звернувши носа та вуха за вітром.

— Та ви просто параноїки, — сказав я.

— Кожен параноїк принаймні раз у житті правий, — відповів високий сержант. — Коли помирає.

— Можете не вірити, — сказав коротун. — Та ми прийшли сюди не лише про це говорити. Ми хотіли подякувати вам, капітане, за вашу роботу на фільмуванні. Ви добряче попрацювали — піклувалися про нас, вибивали нам кращу платню, відстоювали перед режисером.

— Тож питимемо віскі цього покидька на вашу честь, капітане, — сказав високий сержант.

Мої очі наповнилися сльозами, поки вони піднімали склянки за мене — в’єтнамця, що попри все був такий самий, як вони. Мене здивувала власна потреба у схваленні й залученні, та я, певно, пом’якшав через здобуті травми. Ман попереджав мене, що за ту підпільну роботу, яку ми робимо, не дають медалей чи підвищень, на нашу честь не влаштовують парадів. Я погодився на ці умови, і