Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

зелені, як молодий горох, чи щось таке.

– А ти колись одягався, як вони?

– Та ти що? – саркастично фиркає Генрі. – Звісно, ні. Та дітвора переймає манеру британських панків. А я – американський панк. Ні, колись я більше був подібний до Річарда Гелла.

– Чому би тобі не піти й не побалакати з ними? Вони, здається, нудьгують.

– Ти повинна піти зі мною та представити мене, але тримайся за мою руку.

Обережно йдемо через усю кухню, ніби Леві-Строс наближається до канібалів. У Джоді та Боббі отой бойовий, чи навіть больовий, вигляд, який буває в оленів на каналі «Природа».

– Гей, привіт, Джоді, Боббі.

– Привіт, Клер, – вітається Джоді. Я її знаю усе своє життя, але вона чомусь знітилася. Напевне, цей нео-панківський прикид – ідея Боббі.

– Нам здалося, що вам, е-м-м… нудно. Тому вирішила познайомити вас із Генрі. Йому подобається ваше… м-м-м… вбрання.

– Привіт, – вітається Генрі, неабияк зніяковівши. – Мені цікаво, тобто я хотів би знати, що ви слухаєте.

– Слухаємо? – повторює Боббі.

– Ну, розумієте, – музику. Якою ви цікавитеся музикою?

– Ну, – пожвавлюється Боббі, – «Sex Pistols», – каже і замовкає.

– А, ну так, – киваючи головою, погоджується Генрі. – А «Clash»?

– Так. І… «Nirvana».

– «Nirvana» – класна, – знову погоджується Генрі.

– «Blondie»? – питає Джоді таким тоном, наче її відповідь завідомо невірна.

– Мені подобається «Blondie», – озиваюсь я, – а Генрі подобається Дебора Харрі.

– «Ramones»? – питає Генрі. Вони кивають в унісон. – А як на рахунок Петті Сміт?

Джоді з Боббом не розуміють.

– Іґґі Поп?

Боббі хитає головою.

– «Pearl Jam», – пропонує він.

– У нас тут невеликий вибір радіостанцій, – вступаюся за них. – Їм ніде дізнатися про таку музику.

– А-а-а… – розуміюче промовляє Генрі й замовкає. Відтак: – Слухайте, а хочете, я складу вам список? Що послухати?

Джоді знизує плечима. Боббі ствердно киває головою, вигляд у нього серйозний та схвильований. Шукаю в своїй сумочці папір та ручку. Генрі сідає за кухонний стіл, Боббі – навпроти нього.

– Добре, – каже Генрі. – Треба буде повернутися в шістдесяті, добре? Почнете з «Velvet Underground», з Нью-Йорку. А потім, ось тут, у Детройті, – «МС5», Іґґі Поп та «Stooges». Потім знову в Нью-Йорк, там уже – «New York Dolls» та «Heartbreakers»…

– Том Петті? – вставляє Джоді. – Ми про нього чули.

– М-м, ні, це зовсім інша група, – тлумачить Генрі. – Майже всі вони померли у вісімдесятих.

– Авіакатастрофа? – запитує Боббі.

– Героїн, – виправляє Генрі. – В будь-якому разі, тут і «Television», і Річард Гелл, і «Voidoids».

– Ще «Talking Heads», – додаю я.

– Гм. Не знаю. Ти що, дійсно вважаєш їх панками?

– Майже.

– Добре, – Генрі додає їх до свого списку, – «Talking Heads». Отже, рухаємося до Англії.

– А я думав, що панки виникли у Лондоні, – зауважує Боббі.

– Ні, – починає Генрі, відсовуючись у кріслі. – Звичайно, дехто, в тому числі і я, вважають панків просто сучасним проявом цього… розумієте… цього духу, відчуття; ніби усе неправильно, насправді навіть настільки неправильно, що єдине, що можна сказати: «Та пішло воно!», знову і знову, голосно, так голосно, щоби нас почали заспокоювати.

– Так, – тихо промовляє Боббі, його лице світиться майже релігійним запалом під тією ірокезкою. – Так.

– Ти псуєш неповнолітнього, – кажу Генрі.

– О, та він би й без мене туди пробрався. Правда?

– Та я намагався, але це не так легко.

– Ціную, – каже Генрі та продовжує складати список.

Дивлюсь через його плече. «Sex Pistols», «The Clash», «Gang of Four», «Buzzcocks», «Dead Kennedys», «X», «The Mekons», «The Raincoats», «The Dead Boys», «New Order», «The Smiths», Лора Лоджик, «The Au Pairs», «Big Black», «PIL», «The Pixies», «The Breeders», «Sonic Youth»…

– Генрі, тут із цього списку вони нічого не дістануть.

Він погоджується та швидко записує телефонний номер та адресу «Вінтедж-Вініл» на звороті.

– Ви ж маєте магнітофон?

– Батьки мають, – каже Боббі.

Генрі зморщується.

– А що тобі насправді подобається? – запитую у Джоді. Таке відчуття, наче вона геть чисто випала з розмови, поки Генрі та Боббі зав’язують свою чоловічу дружбу.

– Прінс, – зізнається вона.

– Ого! – в один голос викрикуємо ми з Генрі, і я починаю наспівувати «1999», настільки голосно, наскільки це можливо. Генрі підривається, і ми починаємо танцювати посеред кухні. Нас чує Лаура, швидко біжить, щоб увімкнути цю пісню, відтак починається танцювальна вечірка.

Генрі: Повертаємося з Лауриної вечірки до будинку батьків Клер.

– Ти страшенно спокійний, – зауважує Клер.

– Та думав про тих дітей. Юних панків.

– О, так. А що з ними?

– Та намагався зрозуміти, що таке могло статися, що той малий…

– Боббі.

– …що Боббі навернувся, підсів на музику, яка була створена у рік його народження.

– А мені дуже подобалися «Бітлз», – зауважує Клер. – Вони розійшлися за рік до того, як я народилася.

– Так, і про що це все свідчить? Тобі слід було мліти від «Depeche Mode», чи Стінґа, чи ще від когось. А Боббі та Джоді мали би слухати «Cure», якщо хочуть так одягатися. Але замість цього вони вчепилися в ось це, в панк, про який вони нічого до пуття не знають.

– Упевнена, лише для того, щоби позлити батьків. Лаура якось казала, що їхній тато не дозволяє Джоді вийти з дому в такому вигляді. Тому вона кладе одяг у наплічник і перевдягається у шкільній вбиральні, – розповідає Клер.

– От колись саме так усі й чинили. Тобто, якщо це проголошує твою індивідуальність, я це розумію. Але вони відстоюють індивідуальність 1977 року? Тоді їм слід одягати фланелеві штани в клітинку.

– А тобі що до того? – цікавиться Клер.

– Це мене пригнічує. Це нагадує, що період, до якого я колись належав, помер. Навіть не помер, – про нього просто забули. Жодну з цих композицій більше не крутитимуть на радіо. Не можу зрозуміти, чому. Наче їх ніколи й не було. Ось чому так тішуся, коли бачу дітей, які уявляють себе панками. Не хочу, щоби все це просто зникло.

– Але, – продовжує сперечатися Клер, – ти ж завжди можеш повернутися. Більшість людей приклеєні до теперішнього, а ти маєш змогу повертатися туди знову і знову.

– Це сумно, Клер, – обдумуючи, промовляю. – Навіть коли маю намір зробити щось приємне, як ото піти на концерт, який колись пропустив, чи на виступ гурту, що розпався, чи хтось із його учасників помер, – мені завжди сумно, бо я знаю, що станеться.

– Але наскільки це відрізняється від решти твого життя?

– Ніяк.

Ми вже доїхали до приватної дороги, що веде до будинку Клер. Повертаємо.

– Генрі?

– Що?

– А якби ти міг зупинитися, зараз… якби ти більше не подорожував у часі, і не