Читати книгу - "Син"

коли його підписували, тут була іспанська провінція — Нуево-Сантандер.

Заливши все нафтою, батько запалив сірника. Я закляк на місці, спостерігаючи за полум’ям. Поступово поглинувши папери та письмовий стіл, воно розгорілося й переповзло на величезну мапу Техасу, що висіла на стіні; усі назви на ній були написані іспанською. Аж раптом я почув, як мене хтось гукає на ім’я. Педро? Та ні — батько. Я вийшов із кабінету, щоб знайти його. Увесь будинок уже був охоплений вогнем: полковник, мабуть, устиг попідпалювати й усі інші кімнати.

Пригнувшись якомога нижче, щоб не дихати димом, я зазирнув до спальні Педро й Лурдес. Навіс їхнього ліжка вже яскраво палав, і вся кімната була наповнена червонуватими відблисками полум’я. Це непросте ліжко: на ньому були зачаті Педро та його діти. А до Педро — скільки ще поколінь? Найпевніше, полковник теж про це подумав, коли запалював тут сірника.

А ось і привид Педро. Оточений полум’ям, він простягає до мене руки. Я силоміць, відвернувшись, вибіг на вулицю. І побачив батька, який саме шкутильгав до загонів для худоби, несучи по глеку з нафтою в кожній руці.

Розділ 16

Ілай-Тіететі

Бізони

Команчам належала вся територія між Мексикою та землею дакотів. І на цій території завжди було більше бізонів, ніж на будь-яких інших землях північноамериканського континенту. Північні племена полювали на бізонів лише протягом певної пори року. Але котсотеки завдяки вигідному географічному положенню своєї землі могли полювати на цих тварин цілісінький рік. Тож улітку вони полювали на самців, які цієї пори року саме нагулюють жир, а взимку — на самиць. М’ясо молодих бізонів (до трьох років) однаково добре на смак — незалежно від статі тварини. Що ж до немолодих — м’ясо смачніше в самиць. І тому команчі вбивали старих самців лише тоді, коли їм були конче потрібні шкури.

Для полювання на бізонів індіанці використовували як луки, так і списи. Зі списами, щоправда, полювали тільки найсміливіші та найвправніші воїни. Адже цей спосіб вимагає надзвичайної майстерності в їзді верхи та киданні списа: треба розігнати коня до тієї швидкості, з якою мчить бізон, і влучити списом точно йому в серце. І це ще не все. Якщо спис проходив недостатньо глибоко — бізон розвертався та намагався розтоптати мисливця чи настромити його собі на роги. Єдиним порятунком для індіанця в таких випадках була контратака: він хапався за спис та встромляв його глибше, як ніколи ризикуючи бути розтоптаним.

Кожен пересічний бізон удвічі більший за корову й має таку саму «лагідну» вдачу, як розлючений грізлі. Він із легкістю може перестрибнути через людину, хоча, скільки я знаю, ці тварини дуже рідко таке робили. А ще слід, мабуть, сказати про одну «маленьку» відмінність між табуном диких коней і табуном бізонів: перші, якщо загледять людину — промчать мимо; а другі — обов’язково розвернуться, і тут уже й до ворожки не ходи — з похованням твоїм нікому не доведеться морочитися, бо нíчого, власне, буде ховати.

Стріляти в бізона з лука було справою майже такою ж ризикованою, як полювання зі списом. Адже застрелити тварину на смерть можна було з відстані, не більшої за якісь там кілька ярдів. І тільки якщо стріла влучить, знову ж таки, просто в серце: тому цілитися треба було так, щоб стріла ввійшла під гострим кутом у невеличку ділянку за останнім ребром тварини. Підстрелений бізон, звичайно ж, розвертався й кидався на мисливця. І життя людини залежало від того, як швидко відреагує кінь: якщо він розвертався та мчав геть тієї ж самої миті, коли дзенькала тятива, — цього здебільшого було достатньо, щоб урятуватися.

Доки не з’явилися великі гвинтівки «Шарп», бізонів убивали тільки цими двома способами. А перед тим же треба було ще оточити табун, налякавши тварин і змусивши їх бігати по колу.

Убивши стільки бізонів, скільки можна було встигнули оббілувати протягом решти дня, команчі відпускали табун. Тварини одразу ж мчали геть і дуже скоро зникали з очей мисливців… та ні, тепер уже — м’ясників. Хоча слово «м’ясник» тут, мабуть, не таке вже й вдале. Бо команчі знімали шкури та розрізали туші бізонів не сяк-так, а з такою майстерністю, що цим індіанцям позаздрив би найвправніший хірург. Вони знали, у яких точках треба робити надрізи, щоб шкура потім знімалася легко й швидко. Знали, що найкраще м’ясо та найдовші жили розташовані біля хребта, і тому різати там треба дуже й дуже обережно. Якщо полювання відбувалося неподалік селища, то кожного індіанця, який порався біля туші бізона, оточувала зграйка дітей. Вони-бо знали, що їм неодмінно перепаде хоча б по маленькому шматочку печінки тварини, змащеної, наче соусом, її теплою жовчю. Упоравшись із печінкою, індіанець вирізав шлунок тварини та вигрібав звідти неперетравлену ще траву. Шлунковий сік бізона використовували або як тонізуючий напій, або як мазь для лікування пухирів та інших подразнень шкіри. Кишки, попередньо витиснувши пальцями їхній вміст, їли вареними чи навіть сирими. Нирки та філе зазвичай з’їдали сирими, але іноді злегка підсмажували разом із сім’яниками. Якщо довкола було мало трави, то вміст шлунків згодовували коням. А ще шлунки бізонів (щойно вирізані) використовували взимку як ліки для обмороженої шкіри рук чи ніг: уражену кінцівку засовували всередину ще теплого шлунка й чекали, доки вона зігріється. І це завжди дуже добре допомагало.

Якщо команчам бракувало води, вони пили кров просто з вен убитих бізонів, і це треба було робити швидко: доки кров іще не згорнулася. Щодо мозку тварини — його з’їдали, смакуючи, як справжній делікатес. Те саме можна було сказати про молоко: у вбитих самиць відрізали вим’я та швиденько випивали його вміст. Якщо мозок не з’їдали, то забирали його із собою, щоб потім змащувати ним оброблені шкури. Треба сказати, що мозку будь-якої тварини достатньо, щоб змастити ним геть усю її шкуру. Але бізони — єдиний виняток із цього правила, бо мають надто маленький мозок, щоб його вистачило на таку величезну шкуру.

Шлунок бізона, якщо його добре промити й висушити, можна використовувати як бурдюк для води. Також ним за потреби можна замінити каструлю: наповнити до половини водою та вкидати туди розпечені камені, доки вода не закипить. Для того щоб носити воду, ще використовували міхи з ретельно зшитих оленячих шкур.

Вийнявши з бізонів нутрощі, мисливці доручали