Читати книгу - "Божественна комедія"

Романьї в думах мав своїх,

Казавши про заваду в цім для того?»

46 А він мені: «Його втягнув цей гріх

В запізно збагнену глибінь страждання,

І радить він уникнуть сліз гірких.

49 Вас із достатком зв’язують бажання —

Чим більше вас, тим менше припаде,

І з заздрощів народяться зітхання.

52 Коли ж любов до вишніх сфер веде

Угору ваше почуття безкрає,

То в ваше серце гіркота не йде, —

55 Бо там чим більше кожен промовляє:

«Це спільне», – тим багатший він стає,

Тим більше милосердя в нім палає».

58 «Тепер потрібне слово знов твоє, —

Озвався я, – щоб обминуть облуду,

Бо сумнів серце сповнює моє.

61 Та як же так: бо шмат дрібніший буде,

Якщо ділить його на всю юрму,

Аніж коли б стояло менше люду».

64 А він мені: «Даєш весь час уму

Вгрузати в щось, земних дрібничок повне,

І з світла завжди робиш ти пітьму.

67 Оте добро, безмежне й невимовне,

Яке в любов, у небеса стремить, —

Мов промінь, що на світло мчить чудовне.

70 Добра тим більшає, чим більш горить,

А милосердя ллється по потребі,

Отож чеснота виростає вмить.

73 Чим більше душ збирається у небі,

Тим більш любов єднає їх рої,

Що віддзеркалюють любов між себе.

76 Як неясні тобі слова мої,

То скоро Беатріче погамує

І ці, й всі інші запити твої.

79 Та поспішай, бо ще тебе плямує

П’ятірка літер, чистоти ж чола

Дійти сльоза покутна попильнує».

82 Хотів сказати я: «Тобі хвала…», —

Та вже на коло ми нове звелися,

І мова місце зорові дала.

85 І тут мене мов підхопило в висі,

Й здалося, ніби я побачив храм,

Куди учені натовпом зійшлися.

88 А жінка примовляла коло брам

По-материнськи ніжно: «Сину любий,

Чом стільки клопоту завдав ти нам?

91 Ми ж з батьком скрізь розшукували згуби,

Засмучені обоє». І пропав

Цей привид, як вона склепила губи.

94 Тоді в сльозах жіночий вид постав, —

Стає стражданням ця вода краплиста,

Коли її на очі гнів пригнав.

97 Казала жінка: «Як владар ти міста,

Що бились за його ім’я боги,

Бо квітне тут наука пломениста,

100 Скарай того, хто доні дорогій

Зухвало стан обняв, о Пісістрате!»

А чоловік, спокійний та благий,

103 Їй слово одказав ясне й крилате:

«Що ж візьмем для ненависті й злоби,

Якщо ми для любові хочем страти?»

106 Я бачив шал нестямної юрби,

Як юнака вона каменувала

Під вигуки: «Добий його! Добий!»

109 Він похиливсь під смертю, що поклала

Його на землю, а в його очах

Небесна брама ясно поставала.

112 Круг нього вирував убивства жах,

А він за вбивців у сльозах молився,

Звертавсь до Бога в болісних словах.

115 Коли від внутрішніх видінь звільнився

Й до зовнішньої дійсності вернувсь, —

Збагнув, що в мріях я не помилився.

118 І проводир на мене озирнувсь,

Мов на розбудженого, й зауважив:

«То що тобі? Чого ти похитнувсь?

121 З півмилі є, як ти раптово зважив

На щось стороннє й зразу шкутильгнув,

Немов себе вином чи сном обтяжив».

124 «О добрий батьку, ти б лишень почув

Що сталось, – мовив я, – мара побожна

Пробігла, поки я кульгавим був».

127 А він: «Крізь сотню навіть масок можна

Побачити, мов крізь прозоре скло,

Твої думки, хай з них минуща кожна.

130 Не сховано від тебе це було,

Аби відкрив ти серце водам миру,

Що вилива предвічне джерело.

133 Не так питав тебе, як той, хто віру

В свій зір лиш має й квапиться спитать

В мерця, який упав на землю сіру.

136 Я ж запитав, щоб сил ногам надать.

Так треба спонукати бездіяльних,

Які марнують час чи просто сплять».

139 Ми тихо йшли до небокругів дальніх,

Віддаючись розмовам щирим тим,

У вечорових одблисках прощальних.

142 Аж звідкілясь насунув раптом дим,

Хмариною, чорнішою від ночі,

Нас обгорнувши мороком густим.

145 Цей дим заповнив нам легені й очі.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

1 Тьма Пекла та беззоряної ночі,

Коли незміряної довжини

Хмарину чорну вихор мне й клубоче,

4 Не навела б тієї пелени

На зір мені, як дим цей непрозорий,

Такий жорстокий і такий жахний.

7 Вожай мій був на допомогу скорий,

А що не міг я розтулить повік,

То руку дав мені він для опори.

10 Немов сліпець, який держатись звик

Поводиря, чиє дбання щоденне

Від небезпек його рятує вік,

13 Я теж посунув крізь хмурне, шалене

Це димне місце за поводирем,

Що говорив: «Не відставай од мене».

16 Чув голоси я, молитви з плачем,

Щоб зглянувсь на покутних агнець Божий

І зняв гріхів обтяжливий ярем.

19 І кожен вів мотив, на інші схожий,

А всі зливались в звуках чарівних,

Утворюючи ладний хор і гожий.

22 «Учителю, то співи душ смутних?» —

Спитав я. Він: «Ти вірно розмишляєш,

І вузол гніву – тут весь клопіт в них».

25 «То хто ж ти, що про нас так розмовляєш

І йдеш в диму між нашої юрми,

Мов час календами ще виміряєш?»

28 Отак чийсь голос вимовив з пітьми.

Отож учитель проказав: «Озвися

Й спитай, чи зійдем нині вгору ми».

31 І я: «Ти, що, очистившись, у висі

Творцеві принесеш прекрасний дух,

Зі мною йди, на чудеса дивися».

34 «Піду з тобою, поки вільний рух, —

Він одповів, – та в цім диму постилім

Потрібен нам не зір, а тільки слух».

37 І я почав: