Читати книгу - "Божественна комедія"

«Нагору йду я з тілом,

Яке ще смерть не бралась розкладать,

І вже пройшов устріч пекельним силам.

40 А що мене осяла благодать

І проводжати забажалось Богу

Стежками, що не дано всім топтать, —

43 Не приховай, з чийого ти порогу,

Чого ж іще прошу від тебе я,

То це вказати нам з пітьми дорогу».

46 «Я був ломбардець, Марко на ім’я,

Любив чесноту, мудрості знайому.

Чи нині в них влуча стріла чия?

49 Хто обира наверх тропу відому?» —

Так мовивши, додав він: «Помолись

За мене, як дістанешся додому».

52 І я: «Клянусь, якщо дійду колись,

Зробити це, та зараз дай пораду,

Бо знов у мене сумніви знялись,

55 Та ще й сильніші, на мою досаду,

Бо правда слів твоїх без боротьби

З недавно сприйнятим доходить ладу;

58 Чеснота зникла, повен світ ганьби,

Як сказане тобою те ж доводить.

Він дихати не може від злоби.

61 А люд ніде пояснень не знаходить, —

Тож запитання не зневаж мого:

Чи то зірки, чи сам собі він шкодить?»

64 Зітхання в нього стало зойком: «О!»

І він почав: «Ти мною не погребуй,

Та світ сліпий, і ти – дитя його.

67 Ви завжди все приписуєте небу,

Мовляв, зірки весь час і тут, і там

Всім рухають на власну лиш потребу.

70 Тоді було б не дано зовсім вам

Свободи волі й вищої подяки

Діянням добрим, осуду – гріхам.

73 Зірки штовхають, не скажу – на всякий

Вас вчинок, а як навіть би й сказав,

То світло вирізня добра познаки.

76 Якби свободний вибір ваш повстав

Проти зірок уже в найпершім ділі,

То протягом життя б усе здолав.

79 Свободні, ви підлеглі вищій силі

Й природі кращій: вам вони дають

Думки, не зв’язані зірками в тілі.

82 Тож світ звертають на неправу путь

Самі живі, у смертних вад в полоні.

Простеж, як докази до цього йдуть.

85 Не роджена душа лежить у лоні

Того, хто з нею, мов дівча ясне,

Все бавиться, тримаючи в долоні.

88 Душа простенька, тямлячи одне:

Як радісно було Творця їй бавить,

Вернути прагне щастя чарівне

91 І помиляється буває: славить

Мізерне щось, звеличує без меж,

Як нею вождь а чи вузда не править.

94 Потрібні, як вузда, закони; теж

Потрібні трони, звідки б додивлятись

У Місті правди до священних веж.

97 Закони є, та хто б за них мав братись?

Ніхто, бо чільний пастир хоч жує

І ремигає, – він, проте, без ратиць.

100 Його ж отара верне на своє:

Як той же харч в вождя, що в неї зроду,

То іншого вона не визнає.

103 Отак призвів поганий напрям ходу

До того, що весь світ угруз в гріхах,

І винуватити не варт природу.

106 От Рим, що дав закони у віках,

Два сонця мав, по одному в окрузі,

Що світський осявали й Божий шлях.

109 Та перевищило одне в напрузі.

Меч воїнський і пастирське жезло,

Хоч зв’язані, але не стали друзі,

112 Стикаються безбоязно, та зло.

А що з насіння впізнають рослину,

Помисли, що із цього б нам зросло!

115 Де поять Адідже із По рівнину,

Колись жили там рицарства взірці,

А Федеріго як почав руїну,

118 То сповнились підлоти землі ці,

Там убезпечені лише бувають

Тремтячі перед чесністю людці.

121 Ще, правда, там три діди доживають,

В яких юнак воює з стариком,

Та, щоб Господь покликав, дожидають:

124 Коррадо да Палаццо з добряком

Герардо й Гвідо да Кастель, якого

Французи звуть ломбардським простаком.

127 Тож всім скажи, що римська церква вбога,

Силкуючись зліпити двоє влад,

Бруднить обидві і себе ж до того».

130 «О Марко, – мовив я, – з твоїх порад

Узнав я правду і закон той слушний,

Що спадки взяв у Левієвих чад.

133 Хто ж цей Герардо, мудрий, благодушний,

Уламок згаслих прастарих колін,

Лихій сучасності докір незрушний?»

136 І він озвався: «Обійдись без кпин

Або спокус, тосканцю, бо, здається,

Що згинув добряка Герардо й тлін.

139 Інакше він ніде у нас не зветься,

Хіба ще Гаїним ім’ям святим.

Ну, далі я не йду. Хай вам ведеться!

142 Я бачу, мерехтить зоря крізь дим.

Це ангел блискотить там поміж духів.

Мені ще рано зустрічатись з ним».

145 Він так сказав і більш мене не слухав.

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

1 Згадай, як в Альпах потрапляв, читачу,

Ти в хмару й наставала сліпота,

Що всю породу відзнача кротячу;

4 Й коли густа, волога пара та

Нарешті рідшала і мерехтіла

Ясного сонця смуга золота, —

7 То уявляв уже ти лик світила,

Як я уздрів цю силу вогняну,

Коли на заході вона світила.

10 Я руку вчителя свого міцну

Вчував, виходячи з тієї тучі.

Вже низ гори готовий був до сну.

13 О ти, уяво! Мчиш мене на кручі,

Й нічого в захваті не чую я,

Хай з сотень сурм оркестри б’ють могучі.

16 Тебе хто зрушить, як мовчить чуття?

Та зрушить світло, небесам властиве,

А Божа воля вишле з небуття.

19 Обернення на пташку нечестиве,

Щонайгарнішу між пташок-співух,

Враз уявилося мені мінливе.

22 Та, зосередившись в думках, мій дух

Від мене все стороннє геть відкинув

І зовсім знечутив мій зір і слух.

25 В уяві десь розіп’ятий пролинув,

Що клекотіли в нім зневага, гнів,

Пиха, і, нерозкаяний, він гинув.

28 А поруч грізний Артаксеркс сидів

Із вірною Есфір’ю й Мардохеєм,

Славетним